Усе це разом відібрало мені відчуття, розум і мову. Звівшись урешті-решт на ноги, я побрів далі, шукаючи когось, хто б видався мені особою, ладною відповісти хоча б на одне запитання. Нарешті мені здалося, що я знайшов її: це був малий товстун, який сидів спиною до мене, зайнятий чимось, що тримав у себе на колінах. Мав він тільки одну голову, двоє вух, дві руки, отож, обходячи його з лівого боку, я заговорив:
— Вибачте, якщо не помиляюся, то добродії зволили досягти Найвищої Фази Ро…
Але ці слова завмерли в мене на устах. Той, що сидів, поворухнувся. Здавалося, він узагалі не чує, що я кажу. Хоча слід сказати, що він був зайнятий, бо тримав на колінах власне обличчя, від'єднане від решти голови і, тихо зітхаючи, колупав пальцем у нього в носі. Мені стало не по собі, але незабаром моє здивування перейшло в цікавість і навіть у прагнення негайно зрозуміти, що ж усе-таки на цій планеті діється, отож я став бігати від одного до другого, голосно до них звертатися й навіть гукати, я питав їх, погрожував і благав, умовляв і надокучав, а коли це не дало жодного наслідку, вхопив того, котрий колупався в носі, за руку. Але відскочив, страшенно вражений, бо рука зосталась у мене в долоні. Та він, не звертаючи на мене уваги, порився в піску й добув звідти іншу руку, схожу, але з лакованими, в оранжову клітинку, нігтями, обдмухав її і приклав собі до плеча, а вона відразу ж приросла. Тоді я з цікавістю схилився до руки, яку перед тим у нього вирвав, а вона дала мені щигля в ніс. Тим часом сонце вже зайшло двома кутами за обрій, вітерець ущух, і мешканці Енеферії ліниво чухалися, гикали, позіхали, явно готуючись до сну; один перетріпував собі діамантову перинку, інший акуратно складав біля себе ніс, вуха, ноги. Темніло, отож я, покрутившись туди-сюди, зітхнув та й собі почав лаштуватися на нічліг. Вигріб собі в піску чималеньку ямку і, все ще зітхаючи, вклався, звернувши погляд у темно-синє, всіяне зорями, небо. Я поміркував, що робити далі, а тоді сказав сам собі:
— Справді! Все вказує на те, що я дійсно знайшов планету, передбачену Трупусом Малігнусом і Хлоріяном-Теорицієм Кляпостолом, Найвищу Цивілізацію Всесвіту, яка складається з кількох сотень осіб, ані роботів, ані людей, що лежать посеред сміття і відходів на діамантових подушечках, накрившись діамантовими перинками в пустелі, зайняті лише дряпанням та чуханням. В цьому має бути прихована якась жахлива таємниця і, хоч би там що — я не заспокоюся, поки її не осягну!!!
І розмірковував далі:
— Яка страшна таємниця оповиває все на цій квадратній планеті з квадратним сонцем, непристойними гномиками в в спині й цукровим льодяником у вусі! Я завжди думав, що коли вже займаюся наукою і вдосконаленням, як звичайнісінький робот, то яке ж то вдосконалення й наука мають бути серед краще розвинутих, не кажучи вже про найдосконаліших! Здається, що чого-чого, але розмов, а надто зі мною, вони зовсім не бажають. А їх треба неодмінно до цього змусити — але як? Хіба допекти їм, так уприкрити життя, так надокучити, аби не могли вже мене терпіти! Щоправда, в цьому є деякий ризик, бо, розгнівавшись, вони могли б знищити мене легше, аніж я блощицю. Хоча важко припустити, щоб вони вдалися до брутальних методів. А зрештою, жадоба пізнання палить мені душу. Все одно! Спробую!
Подумавши це, я схопився на рівні ноги, хоч уже зовсім поночіло, і давай щосили верещати, перекидатися через голову, стрибати, дригатися, штурхати ногами тих, що лежали найближче, сипати їм в очі піском, підскакувати, танцювати, гарчати так, що аж зовсім захрип. Потім я сів, зробив кілька гімнастичних вправ і знову кинувся поміж них, як знавіснілий буйвол. А вони оберталися до мене спинами, підставляли під мої удари діамантові подушечки й перинки, а коли я вже десь уп'ятсоте перекинувся через голову, в моїй запамороченій голові сяйнуло: ото б здивувався мій щирий приятель, якби міг бачити мене в цю мить, хай би глянув, що я виробляю на планеті, котра осягнула Найвищої Фази Космічного Розвитку!!! — Та це зовсім не заважало мені далі гарчати й притупувати. Бо я чув, як вони тихенько шепотілися:
— Колего!..
— А що?
— Чи чуєте, що робиться?
— Чом би не чув.
— Оце щойно мало голови мені не розтовк.
— То одягни собі іншу.
— Але він спати не дає.
— Що?
— Та кажу, що не дає спати…
— Видно, з цікавості, — додав третій пошепки.
— Страшенно вже його розібрало!
— То як, зробити йому щось, чи хай нас далі мучить?
— Але що?
— Або я знаю? Може, змінити йому характер?
— Коли ж воно якось негарно…
— А чого ж він такий затятий? Чуєш, як виє?
— Ну, то я зараз…
Вони щось там пошепотіли між собою, а я й далі вив, гавкав і брикався, зосереджуючись на тих місцях, звідки чувся шепіт. Я саме стояв на голові, тобто головою на животі одного з них, коли мене оповила чорна ніч небуття; темрява запаморочила мені свідомість, але це тривало — так мені принаймні здавалося, коли прийшов до тями, — ледве частку секунди. Ще боліли всі кості від брикань і присідань, але я вже знаходився не на планеті. Сидів, не здатний поворухнути ні рукою, ні ногою в центральному салоні мого корабля, а тим, що мене тримало, була справжня гора баночок з варенням, дримб і марципанових ведмедиків, катеринок з діамантовими дзвіночками, талярів, дукатів, золотих сережок, браслетів і інших коштовностей, які так сяяли, що я аж примружив очі. Коли ж я з величезним зусиллям видобувся з-під тієї гори скарбів, то побачив за вікном зоряний краєвид і в ньому ані сліду від квадратного сонця. А дані приладів незабаром показали, що довелося б летіти з повною швидкістю шість тисяч років, аби повернутися в ту околицю. Отак енеферці позбулися мене, коли я надто вже дався їм узнаки. Зрозумівши, що навіть повернувшись до них, нічого не дізнаюся, бо для них нема нічого легшого, як знову спровадити мене гіперспеціально або підпросторово туди, де раки зимують, я вирішив узятися до справи вже зовсім іншим способом, мій любий Добрицію"… — отак закінчив свою розповідь, ласкавий пане, знаменитий конструктор Кляпавцій…
— І він нічого більше тобі не сказав? Не може такого бути! — заволав Трурль.