За вікном пролунала автомобільна сирена. Доктор устав, — він несподівано здався мені молодим, — вихилився з вікна й посварив пальцем. Сирена стихла. Я з подивом зауважив, що сутеніє, глянув на годинника і стуманів — я сидів у нього вже четверту годину! Я підвівся, щоб відкланятися, але він не захотів і слухати.
— Е, ні, любий друже. По-перше, ви залишитесь у нас на вечерю, по-друге, ми нічого не з'ясували, а по-третє, вірніше, найперше, я хочу вибачитись. Я помінявся з вами ролями! Вчепивсь у вас, мов слідчий. Не приховую, я поставив собі певну мету, не гідну господаря… Хотів дізнатися про вас і з вашою допомогою щось таке, чого немає в паперах. Я певен, що атмосферу справи може передати лише людина. Окрім того, я пробував вивести вас із рівноваги, навіть шпильками, і мушу сказати, ви зносили їх добре, хоча у вас зовсім не картярське обличчя, як ви, може, думаєте… Коли щось і виправдовує мене перед вами, то це добрі наміри, бо я ладен впрягтись у цю справу… Але сідаймо. Стіл ще не накрили. У нас дзвонять…
Ми знову сіли. Я відчував велике полегшення.
— Займуся цим, — спроквола промовив Барт, — хоча й не бачу великих шансів… Хотів би поцікавитися, як ви, власне, уявляли собі мою участь?
— Здається, ця справа дозволяє застосувати системний аналіз, — обережно почав я, зважуючи кожне слово. — Я не знаю вашої програми, але знайомий з кількома програмами типу GPS і думаю, що слідча має бути трохи схожою. Це загадка не стільки кримінальна, скільки пізнавальна. Комп'ютер, звичайно, не вкаже винного, але його, як невідому величину, можна спокійно усунути з рівнянь. Розв'язати цю справу — означало б створити теорію загибелі тих людей. Закони, які їх убили…
Доктор Барт дивився на мене, здавалося, зі співчуттям. Можливо, це мені лише здалося, бо він сидів якраз під світильником, і при найменшому порусі на його обличчі коливалися тіні.
— Любий друже, кажучи, що спробую, я мав на увазі роботу з людьми, а не з електронікою. У мене є чудова група інтердисциплінарних учених, кращі голови Франції, які, я певен, візьмуться за це, як хорти за лиса. А програма… Звичайно, ми її склали, і вона виявилася придатною в кількох випадках, але для такої історії, як ця, — ні, ні, — заперечив він, хитаючи головою.
— Чому?
— Дуже просто. Комп'ютер нічого не зробить без кількісних характеристик, а тут, — розвів він руками, — що нам узагальнювати? Припустімо, в Неаполі діє новий ланцюг контрабандистів наркотиків, а готель — один з їхніх розподільчих пунктів. Товар доставляють покупцям у певній сільничці замість солі. Чи не могло б час від часу статися, що сільнички в їдальні підміняли, ставлячи на іншому столі? І чи не виникла б тоді небезпека для людей, що люблять солоне? Як міг би дійти до цього комп'ютер, коли в матеріалах слідства не було й півслова про ті сільнички, наркотики, про смаки жертв?
Я глянув на нього з повагою. Як легко він брав такі гіпотези зі стелі! До нас долинув дзвінок, щораз голосніший, врешті оглушливий, тоді раптом стих і почувся жіночий голос, який вичитував дитину. Барт підвівся.
— Нам пора… Ми завжди їмо о певній годині.
На столі в їдальні горів довгий ряд рожевих свічок. Ще на сходах Барт шепнув мені, що з ними їсть його бабуся, дев'яносторічна, але цілком повноцінна з усіх поглядів особа, хіба що — трохи ексцентрична. Я зрозумів це як пересторогу нічому не дивуватися, але відповісти не встиг, бо почалося знайомство з домашніми. Окрім трьох дітей, яких я вже бачив, і пані Барт, що сиділа за столом у такому самому різьбленому кріслі, як і в кабінеті, я побачив бабусю у воістину єпископській мантії. На грудях у неї виблискував діамантиками старосвітський лорнет, а невеличкі карі очі вп'ялися в мене, мов блискучі камінці. Вона так високо й енергійно подала мені руку, що я поцілував її, хоча ніколи цього не роблю, й несподівано гучним чоловічим голосом, який наче належав іншій особі у погано дубльованому фільмі, сказала:
— Отже, ви астронавт? Я ще не бачила жодного астронавта за цим столом.
Навіть доктор здивувався. Його дружина пояснила, що про мене розповіли діти. Старенька попросила мене сісти біля неї й говорити голосно, бо вона недочуває. Біля її накриття лежав схожий на половинку бобу слуховий апарат, яким вона ніколи не користувалася.
— Будете розважати мене розмовою. Гадаю, така можливість вдруге мені не трапиться. Скажіть, коли ласка, який насправді вигляд має Земля звідти — згори? Не вірю фотографіям!
— І слушно робите, — відповів я, подаючи їй полумисок з салатом і подумки втішаючись її безцеремонністю, — жодні фото не можуть цього передати, особливо коли орбіта низька й Земля стає небом! Замість неба. Не заступає неба, а є ним. Таке створюється враження.
— Чи справді аж так гарно?
— Мені подобалося. Найбільше враження справила на мене безлюдність Землі. Ні сліду міст, доріг, портів — нічого крім океанів, материків і хмар. Зрештою, океани й материки мають більш-менш такий вигляд, як ми вчили у школі на уроках географії. Зате хмари… видалися мені найдивовижнішими, може, тому, що, власне, зовсім не схожі на хмари.
— А на що?
— Це залежить від висоти орбіти. З найбільшої відстані вони нагадують зморщену шкуру дуже старого носорога, таку синювато-сіру, порепану. А коли знизитися — овече руно різної масті, розчесане гребенями.
— Ви були на Місяці?
— На жаль, ні.
Я приготувався до наступних космологічних питань, але вона несподівано змінила тему.
— Ви розмовляєте по-французьки цілком вільно, хоч якось дивно. Вживаєте інших слів… Ви походите з Канади?
— Мої родичі звідти. А я народився вже у Штатах.
— А бачте. Ваша мати француженка?
— Була.
Я бачив, як подружжя Бартів промовисто позирало на стару даму через стіл, намагаючись угамувати її цікавість, але та не зважала.
— І мати розмовляла з вами по-французьки?
— Еге ж.
— Вас звуть Джоном. Але вона, звичайно, звала вас Жаном?
— Еге ж.
— То і я вас так називатиму. Відсуньте, будь ласка, від мене цю спаржу. Мені її не можна їсти. Старість, пане Жан, полягає в тому, що ти вже набув досвіду, яким не можеш користуватися. Тож вони, — кивнула вона на решту родини, — мають слушність, що не зважають на мене. Ви цього зовсім не знаєте, але між сімдесятим і дев'яностим роками життя є величезна різниця. Докорінна, — наголосила вона й замовкла, зайнявшись стравою. Пожвавилася аж тоді, коли міняли тарілки.