Причини, з яких я став математиком, певна річ, складні, а однією з найголовніших є хист, без якого я міг би стільки досягти у своїй галузі, скільки горбань — рекордів у легкій атлетиці. Не знаю, чи в історії, котру я хочу розповісти, відіграли якусь роль причини, що стосуються не так моїх здібностей, як моєї вдачі, але не можу виключити цієї можливості, бо події ці такого масштабу, коли ні природна сором'язливість, ні гордовитість вже не беруться до уваги.
Автори щоденників, як правило, бувають найщирішими тоді, коли вважають, що розповідають про себе щось надзвичайно важливе. А я, навпаки, сказав би, що причина щирості полягає в цілковитій неістотності власної особи, тобто до принципово неприйнятної відвертості мене може змусити лише брак усвідомлення, де кінчається статистична примха, яка обумовлює душевний склад особистості, і де починається правило, спільне для всього людського роду.
У різних сферах можна здобувати або справжнє знання, або таке, що дає нам лише душевний комфорт, причому вони зовсім не повинні поєднуватися. Розрізнення цих двох різновидів знання в антропології майже не можливе. Напевно, ми через те найгірше знаємо самих себе, що повсякчас прагнемо дізнатися — що ж створило людину, і, хоч не можемо про це дізнатися, але заздалегідь навіть не усвідомлюючи цього, виключаємо той факт, що в процесі її створення найглибша необхідність могла поєднуватися з найнесподіванішими випадковостями.
Колись я розробив для одного з моїх друзів програму експерименту, що полягав у моделюванні обчислювальною машиною сімейства нейтральних істот — таких гомеостатів, які повинні були пізнавати своє середовище, не маючи на початковій стадії жодних "емоційних" чи "етичних" рис. Ці істоти розмножувалися, — певна річ, тільки в машині, тобто у вигляді цифр, як сказав би профан, — і впродовж кільканадцяти "поколінь" в усіх "екземплярах" знову й знову з'являлася риса, зовсім для нас незрозуміла, свого роду відповідник "агресивності". Після перевірки шляхом дуже марудних, але марних розрахунків, мій доведений до відчаю приятель почав, зрештою, — вже тільки з розпачу! — досліджувати найнеістотніші обставини експерименту, і тоді виявилося, що один з датчиків реагував на зміни вологості повітря, які й призвели до відхилень.
Мені важко не думати про той експеримент, коли я все це пишу, бо чи не могло статися так, що суспільний розвиток виніс нас із тваринного царства по висхідній лінії, тимчасом як ми принципово не були готові до цього злету? Реакція утворення суспільних зв'язків почалась, тільки-но "людські атоми" виявили свою здатність до зчеплення. Атоми ці були лише матеріалом, що його піддали суто біологічній обробці, готовим до виконання типово біологічних функцій, а той рух, отой поштовх угору вихопив нас і поніс у цивілізаційний простір. Хіба ж міг такий старт внаслідок випадкових збігів не позначитися на біологічному матеріалі? Отак глибинний зонд піднімає з морського дна, крім того, на що він був націлений, ще й якісь непотрібні уламки. Згадую відвологлий датчик безвідмовної обчислювальної машини. Чому, власне, той процес, який спричинився до нашої появи, мав би бути з усіх поглядів досконалий? І все ж ані ми, ані наші філософи не наважуємося на думку про те, що існування людського роду як унікального явища зовсім не передбачає досконалості, яка мала б супроводжувати його утворення, — так само, як годі сподіватися такої досконалості й біля колиски кожної окремої людини.
Дуже цікаво, що ознаки нашої недосконалості як представників біологічного роду жодна релігія ніколи не визнавала тим, чим вони є насправді, тобто наслідками помилкових дій; навпаки, практично усі релігії сходяться на тому, що людська недосконалість — це результат деміургічного зіткнення двох антагоністичних досконалостей, які шкодять одна одній. Їхня формула проголошує, що світла досконалість зіткнулася з досконалістю темною, і внаслідок цього народилася людина. Моя концепція звучала б вульгарно в тому випадку, якби була помилкова, — а чи вона така, ми не знаємо. Мій друг, про якого я щойно згадував, карикатурно переінакшив її, сказавши, що за Хогартом, людство — то горбань, котрий, не знаючи про те, що можна й не бути горбатим, тисячоліттями шукає у своєму горбі ознак вищої доцільності, оскільки ладен погодитися з будь-якою версією, окрім тієї, що його каліцтво просто випадкове, що ніхто не обдарував його ним з вищих міркувань, що воно ні для чого не придатне, бо сталося внаслідок відхилень і примх антропогенезу.
Однак я збирався говорити про себе, а не про весь людський рід. Не знаю, звідки вона взялась у мені і через що з'явилась, але ще й тепер, по стількох роках, помічаю в собі непостарілу злість, бо енергія найпримітивніших реакцій ніколи не старіє. Я аж ніяк не вдаюсь до скандальних витівок. Упродовж кількох десятків років я працював, як ректифікаційна колона, виробляючи дистилят, утворений стосами моїх наукових робіт і породжених ними агіографій. Якщо ви скажете, що вас зовсім не обходять деталі механізму, які не слід видобувати на світло денне, зважте, що в чистій їжі, якою я вас частував, я бачу тривкий слід усіх моїх таємниць.
Математика не була для мене землею обітованою, скоріше соломинкою, за яку хапається потопаючий, храмом, у який я ввійшов невіруючим, бо панувало в ньому treuga Dei.[97] Недаремно мою головну математичну працю було названо деструкційною. Не випадково я піддав сумніву підвалини математичної дедукції і поняття аналітичності в логіці. Я повернув знаряддя статистики проти їхніх засад — і зруйнував їх. Я не міг бути дияволом у підземному царстві і ангелом у сонячному світлі. Я творив, але на згарищах, і Йовітт має слушність: я більше зруйнував істин, аніж відкрив.
У цьому від'ємному балансі звинувачено добу, а не мене, бо я з'явився вже після Рассела і Геделя,[98] після того як перший виявив тріщини у підмурку кришталевого палацу, а другий — підважив той підмурок. Отже, було сказано, що я діяв у дусі часу. Так, певна річ. Але трикутний смарагд залишається трикутним смарагдом і тоді, коли у викладеній мозаїці стає людським оком.