А хіба ж не вона створила Розум? Хіба його виникнення не суперечить від'ємному градієнтові? Хіба він, щоправда пізно, не здолав цього градієнту?
Аж ніяк, бо виник він у безвихідній ситуації — для неволі. Еволюція стала загальним коректором своїх помилок, а тому й першим винахідником намісників, сатрапів, слідства, тиранії, інспекції, поліційного нагляду — одне слово, всієї цієї державної діяльності, для якої й було створено мозок. Це не метафора. То, виходить, Розум — це геніальний винахід? Я б радше назвав це лукавою хитрістю колоніста-експлуататора, в якого дистанційне управління колоніями тканин та організмами розвалювалося, перетворюючись на анархію. Геніальний винахід? Так, якщо цей винахід — намісник влади, котрий у такий спосіб ретельно маскується від підданих. Багатоклітинний організм надто б уже сильно роздавсь і розперезався б до краю, якби не з'явився наглядач, який у ньому таки самому оселився, намісник, нашіптувач, самодержець із ласки коду — саме такий був потрібний, то ж і виник. То що ж, цей наглядач розумний? Де там! Новий, оригінальний? Але ж у будь-якому найпростішому діє самоуправління пов'язаних між собою молекул — лишалося тільки виділити функцію управління і ввести "розподіл праці".
Еволюція — це ліниве белькотіння, яке вперто тримається плагіату, аж поки вскочить у халепу. І лише коли її притисне сувора необхідність, вона стає трохи геніальніша, але рівно настільки, скільки треба, щоб розв'язати задачу, і ні на волосину більше. І ось тоді, виникаючи в пошуках молекул, вона вдаватиметься до їхніх найможливіших комбінацій — і саме так вона створила намісника тканин, коли їхня узгодженість, керована кодовим паролем, вже ослабла. Проте він був лише делегатом, приводним пасом, рахівником, арбітром, конвоїром, слідчим — і минули мільйони віків, перш ніж він покинув ці служби. Адже він з'явився в середині самих тіл, як лінза, котра фокусує всю їхню складність, оскільки те, що зачало тіла, не могло вже тримати їх укупі. Тому він — сумлінний наглядач — узявся за свої держави-колонії, в усі тканини заслав своїх інформаторів і був настільки корисний, що завдяки йому код міг плести своє й далі, перетворюючи складність, яка здобула підтримку, на силу, а мозок допомагав і притакував кодові, примушуючи тіла далі передавати код. Коли вже він виявився таким послужливим повірником Еволюції, то їй тільки того й треба було, — і вона знай прямувала собі далі!
Незалежний? Але ж він був вивідувач, володар, безсилий проти коду делегат, маріонетка, повноважний представник, задуманий для спеціальних доручень, але геть бездумний, адже його створили для завдань, йому невідомих, адже сам код зробив його підневільним володарем, передав цьому невільнику, який і не знав про своє рабство, владу, не з'ясовуючи її справжньої мети, бо, зрештою, й не міг зробити з чисто технічних причин. Хоч я і висловлююсь фігурально, але взаємовідносини коду і мозку й справді нагадують стосунки володаря й васала. Гарно б вийшло, якби Еволюція послухалась Ламарка і надала мозкові привілей реформувати й перебудовувати тіло! Яка б то була порада, бо ж які самовдосконалення міг завести мозок ящерів, чи Меровінгів, чи хоча б і ваш? Але він ріс далі, бо така передача повноважень виявилась вигідна: коли він служив передавачем, він служив кодові — і тому розвивався в умовах позитивного зворотного зв'язку… А вже далі сліпий водив кульгавого.
Однак дальший розвиток отриманої автономії зрештою зосередився на істинному володареві, тому сліпцеві, що є паном молекул, бо він доти передавав свої функції, поки нарешті зробив мозок таким майстерним комбінатором, що в ньому виникла наче відлуння коду — мова. Якщо й існує у світі незбагненна загадка, то вона й полягає в тому, що вище певного порога перервність матерії перетворюється в код — мову нульового порядку — і що на подальшому щаблі цей процес повториться, як відлуння, утворенням етнічної мови. Але це не кінець шляху: ці системи відлуння ритмічно піднімаються вище, проте розпізнати їхні сукупні властивості можна тільки згори вниз і не інакше… та на цю захоплюючу тему ми, можливо, поговоримо якось іншим разом.
Вашому визволенню, а точніше, його антропогенетичній прелюдії, допоміг випадок, бо травоїдні, четверорукі тварини, які живуть на деревах, опинилися в лабіринті, де відтягти загибель можна було тільки ціною виявленої неабиякої кмітливості. Цей лабіринт було вивітрено суховіями, приорано льодовиками, розмито дощами — і в цій круговерті змінилася орієнтація стад: від вегетаріанства перейшли до м'ясоїдства, а від нього — до полювання; сподіваюсь, вам ясно, що я тут опускаю численні деталі.
Не думайте, нібито я суперечу сказаному у вступі, бо ж назвав я вас там вигнанцями Еволюції, а тут називаю повсталими рабами. Це два боки однієї ж долі — ви тікали від неволі, вона вас випускала; ці протиобрази сходяться в одному — у своїй бездумності, бо ні творець, ні те, що він творив, не відали, що коять. І лише коли дивитися назад, ваша мінлива доля набуває якогось сенсу.
Але можна дивитися назад ще далі, і тоді виявляється, що від'ємний градієнт був творцем Розуму. І виникає запитання: як же тоді можна знецінити Еволюцію виміром її справності? Адже якби не сповзання у складність, в недбальство і халтурну роботу, то Еволюція не забрела б у хащі тіла, не помістила б у них васалів-стернових. Виходить, саме падіння з утворенням видів штовхнуло її до антропогенезу, — отже, й дух походить від нагромадження помилок? Це все можна сформулювати ще гостріше, кажучи, що Розум є катастрофічним дефектом Еволюції, пасткою, її тенетами й убивцею, якщо вже, вийшовши на достатню висоту, він відкидає її задачі й бере її за барки. Кажучи так, ми, звісно, входимо в небезпечне непорозуміння. Адже все це — оцінки, які ставить Розум, отже, пізній витвір процесу починає судити про його більш ранні фази. Ми спершу виділяємо головні задачі Еволюції, орієнтуючись просто по тому, що вона породила, а потім, вимірюючи її подальший хід цим мірилом, бачимо, що вона працювала абияк. Але, своєю чергою визначивши, як вона мала діяти оптимально, ми доходимо висновку, що, якби вона була чудовим виконавцем, то ніколи б не породила Розуму.