Отже, організми для коду — це щит і панцер, обладунки, які весь час відпадають — нищаться, аби він існував і далі. Так Еволюція помиляється двічі: в організмах, адже з огляду на їхню ненадійність, вони недовговічні, і в коді, бо він, унаслідок своєї ненадійності, припускається помилок; ці помилки ви евфемістично називаєте мутаціями. Таким чином, Еволюція — це помилка, яка помиляється. Як повідомлення, код — це лист, написаний Ніким і до Нікого. Тільки тепер створивши собі інформатику, ви почали розуміти, що і такі нібито листи, які мають зміст, і яких ніхто не писав, дарма, що вони з'явились та існують, і впорядковане читання тих листів може відбуватися й тоді, коли немає ніяких Істот і Розумів.
Думка про те, що Повідомлення може з'явитись без його Автора, ще сто років тому здавалася вам таким безглуздям, що стала поштовхом до створення абсурдних нібито анекдотів — скажімо, оповідки про стадо мавп, які доти товчуть наосліп по клавішах друкарської машинки, доки складуть Британську Енциклопедію. Раджу вам на дозвіллі — скласти антологію таких анекдотів, котрі, як чиста нісенітниця, розважали ваших предків, а тепер виступають притчами, що натякають на Природу. Через те й гадаю, що з погляду будь-якого Розуму, котрий ненароком склався в Природі, вона має скидатися радше на іронічного віртуоза… бо ж Розум — як і життя взагалі — бере свої початки від того, що Природа, видобувшись з мертвого хаосу за допомогою кодового порятунку, чинить як працьовита, проте аж ніяк не охайна пряха; але якби вона гляділа досконалого порядку, то не породила б ні видів, ні Розуму, бо ж Розум вкупі з Деревом життя — це плід помилок, які нагромаджуються мільярди років. Ви могли б зауважити, що я тішуся, прикладаючи до Еволюції якісь міри, які всупереч моїй машинній сутності заражені антропоцентризмом або тільки раціоцентризмом (ratio (латин.) — мислю). Анітрохи — я дивлюся на процес з технологічного погляду.
Сам код і його передача — майже досконалі. Адже в ньому кожна молекула має своє єдине, тільки їй властиве місце, а за копіюванням, зчитуванням, контролюванням у найвідповідальніших місцях наглядають зумисне приставлені полімери-наглядачі. І все-таки помилки трапляються, накопичуються потихеньку похибки коду — і ось так, з одного маленького слівця "майже", яке я щойно вимовив, кажучи про точність кодування, і виросло Дерево видів.
І годі благати — біологію чи фізику, стверджуючи, ніби Еволюція, аби живити свою винахідницьку мудрість, "свідомо" припускається незначних помилок, оскільки цей трибунал, де суддя — сама термодинаміка, оголосить вам, що на молекулярному рівні безпомилковість відправлення посланців неможлива. Насправді Еволюція нічого не вигадала, нічого взагалі не хотіла, нікого, зокрема, не планувала, і використовує власні помилки, тягне ланцюга комунікативних непорозумінь від амеби до солітера чи людини, лише завдяки фізичній природі самої матеріальної основи зв'язку…
Отже, вона помиляється й далі, бо ж інакше, на ваше щастя, й не може. Зрештою, нічого нового я вам не сказав. Звісно, я хотів би вгамувати запал тих ваших теоретиків, котрі пішли надто далеко й стверджують, що коли вже Еволюція — випадковість, за яку вхопилася необхідність, і необхідність, яка їде на випадковості, то людина з'явилася цілком випадково, тобто з таким же успіхом її могло й не бути.
Ну що ж, у такому вигляді, як вона створилась та існує понині, її, звичайно, могло й не бути. Проте якась форма, переповзаючи з виду у вид, мала дійти до Розуму з вірогідністю тим ближчою до одиниці, чим довше триває процес. Бо хоч він і не задумував вас і ліпив індивіди принагідно, все-таки він виконав умову ергодичної гіпотези, яка стверджує: якщо система існує досить довго, то вона проходить через усі можливі стани незалежно від того, наскільки мізерні шанси створити певний осібний стан. Про те, які види заповнили б нішу Розуму, якби прамавпам не вдався ingressus,[53] ми, можливо, поговоримо іншим разом. Отож не дайте залякати себе вченим, котрі приписують життю необхідність, а Розуму — випадковість. Він і справді був одним із малоймовірних станів, тому й пізно з'явився, але в Природи велике терпіння: не в тому, так в іншому мільярдолітті трапилась би ця gaudium.[54]
То що ж? Не варто шукати винного так само, як і гідного похвали. Ви з'явились, бо ж Еволюція — це поганенький картяр, котрий, намагаючись виграти в Природи, не тільки знай помиляється, але й не може обрати якусь певну тактику, робить ставки на всякі нагальні карти. Але, повторюю, більш-менш ви вже знаєте це. Однак це тільки частина — та ще й вступна — втаємничення. Всю його досі відкриту суть можна висловити коротко: передавач існує на те, аби йшла передача. Організми служать передачі, а вона їм — ні. Організми лише зв'язують окремі ланки Еволюції і не мають ніякого сенсу, як і книга без читачів. Щоправда, не виключене й зворотне твердження: передача існує на те, аби був передавач. Однак ці дві частини несиметричні, адже передача існує не для будь-якого передавача, а для такого і тільки для такого, який вірно служитиме подальшій передачі коду.
Не знаю, даруйте мені, — чи не надто важко це для вас? Отже, в Еволюції самій передачі можна хибити як завгодно, а передавачам — аж ніяк! Передача може означати кашалота, сосну, дафнію, гідру, нічного метелика, павіана — бо її частковий, тобто конкретний видовий сенс нітрохи не істотний; тут кожен має побігти далі, отже, й годиться для цього кожен. Він лише тимчасова підпорка, і хоч би як недбало був створений, це нічому не шкодить, досить, аби код пішов далі. Зате передавачам такої свободи вже не дано: їм помилятися не можна!
Але передавачі, дарма що виконують чисто функціональні, поштові обов'язки, не можуть бути довільні: їхню суть визначає накинуте завдання — обслуговувати код. Нехай передавач тільки спробує збунтуватися, вийти за межі своїх службових обов'язків — миттю згине, не завівши нащадків. Саме через те передача може використовувати передавачі, а вони її — не можуть. Вона — картяр, а вони — тільки карти у грі з Природою; вона — автор листів, які змушують адресата передати їхній зміст і далі. Вона навіть може спотворити цей зміст — аби він лише передав! Саме тому весь сенс — у передаванні далі, не має значення, хто це робить і який він на вигляд.