— Мовчіть! — перебив мене Коркоран. — Не заважайте! Я говорю!
Я подумав, що кожен, хто називає його хамом, має для цього підстави, але змушений був уважно слухати, бо те, що він говорив, справді було нечуване. Коркоран і далі кричав:
— Доля моїх скринь не складена наперед, до кінця. Події розміщені там, у барабані, на рівновіддалених рядах стрічок, і лише селектор, який діє за принципом сліпого випадку, вирішує, з якої серії стрічок забірник чуттєвих вражень даної скрині буде діставати в наступну мить зміст. Звичайно, так просто, як я говорю, воно не є, бо скрині самі певною мірою можуть впливати на рух забірника, а випадковий відбір відбувається лише тоді, коли ці мої створіння поводяться пасивно… бо вони все ж мають вільну волю, а обмежує їх те саме, що й нас. Чинна структура індивідуальності, симпатії, вроджені каліцтва, зовнішні умови, рівень інтелігентності — я не можу вдаватись у всі деталі…
— Якщо навіть так, — швидко встряв я, — то чому вони не усвідомлюють того, що вони залізні скрині, а не руда дівчина чи кап…
Тільки-но я встиг вимовити це, як він перебив мене:
— Не вдавайте з себе віслюка! Ви складаєтеся з атомів, адже так? Відчуваєте ви свої атоми?
— Ні.
— Атоми утворюють молекули білка. Ви відчуваєте свій білок?
— Ні.
— Кожної миті, вдень і вночі вас пронизують космічні промені. Ви це відчуваєте?
— Hi.
— Тож, як мої скрині можуть дізнатися, що вони скрині, дурню?! Так само, як для вас цей світ є аутентичним і єдиним, так і для них аутентичною і єдино реальною є сутність, яка плине до їхніх електронних мозків з мого барабана… В цьому барабані, Тихий, знаходиться їхній світ, а їхні тіла — існуючі в нашій дійсності не інакше, як певні, відносно сталі скупчення отворів на перфострічках — знаходяться в середині скринь..: Та, крайня з того боку, вважає себе жінкою надзвичайної вроди. Можу вам детально розповісти, що вона бачить, коли гола видивляється на себе в дзеркало, яке вона полюбляє коштовне каміння. Які штучки вигадує, щоб спокусити чоловіків. Все це я знаю, бо це я, за допомогою свого ДОЛЕПИСУ, створив її. Її форму — для нас уявну, а для неї реальну — такими реальними — з обличчям, зубами, запахом поту, зі шрамом від стилету на лопатці, з косами й орхідеями, що їх вона до них пришпилює, — якими реальними є для вас ваші руки, ноги, живіт, шия і голова! Сподіваюся, що ви не сумніваєтесь у своєму існуванні…?
— Ні, — спокійно відповів я.
На мене ніхто ніколи так не кричав, і, може, це мене навіть тішило б, але надто приголомшили мене слова професора, — якому я повірив, бо приводу для недовіри не було, — аби звертати увагу в цю мить на його манери…
— Тихий, — трохи спокійніше провадив далі професор, — я сказав, між іншим, що в мене тут є вчений. Оця скриня навпроти вас. Він досліджує свій світ, але ніколи — розумієте — ніколи в нього не виникне навіть підозри, що його світ нереальний, що він марнує час і сили на проникнення в те, що є лише серією касет з намотаною кінострічкою, а його руки, ноги, очі, його власні сліпнучі очі, не тільки пошкодження, викликане в його електронному мозку розрядом відповідних імпульсів. Щоб зрозуміти це, йому треба вийти назовні з своєї скрині, тобто, з самого себе і перестати мислити своїм мозком, що так само неможливо, як неможливо, щоб ви могли пересвідчитись в існуванні цієї холодної, важкої скрині інакше, ніж дотиком і зором.
— Але, завдяки фізиці, я знаю, що складаюся з атомів, — мовив я. Коркоран категоричним жестом підвів долоню.
— Він теж про це знає. В нього є своя лабораторія, а в ній всі прилади, які тільки можуть існувати в його світі… він спостерігає в телескоп зірки, вивчає їхній рух, відчуваючи холодний дотик окуляра на обличчі — ні, не тепер. Тепер, як це він часто робить, він вийшов у безлюдний сад біля його лабораторії і прогулюється під лагідним промінням, бо в його світі саме схід сонця…
— А де інші люди — ті, серед яких він живе? — запитав я.
— Інші люди? Звичайно, кожна з цих скринь, з цих істот буває серед людей… вони знаходяться — всі — в барабані… Бачу, що ви все ще не можете зрозуміти! Отже, може вашу уяву пробудить приклад, хоч і далекий. У своїх снах ви зустрічаєте різних людей — часом таких, яких ви ніколи не бачили й не знали, — і провадите з ними вві сні розмови — хіба не так?
— Так…
— Тих людей породжує мозок. Але вві сні ви цього не усвідомлюєте. Звертаю вашу увагу — це був лише приклад. З ними, — показав Коркоран рукою, — трохи інакше. Це не вони породжують своїх близьких і чужих їм людей, — вони вже є в барабані, цілі юрми, і якщо, скажімо, моєму вченому забаглося б раптом вийти зі свого саду і забалакати до першого-ліпшого перехожого, то, відкривши барабан, ви побачили б, як це робиться: скоряючись імпульсу, забірник його відчуттів трохи збочить зі своєї теперішньої доріжки, перейде на іншу стрічку і почне приймати те, що на ній запрограмовано; я кажу "забірник", але насправді це сотні мікроскопічних електроприймачів, оскільки, так само як ви осягаєте світ зором, нюхом, дотиком, вестибюляторним апаратом — так і він сприймає свій "світ" за допомогою окремих вводів відчуттів, окремих каналів, і аж тоді його електронний мозок сплавляє всі ці враження в єдине ціле. Але ці технічні деталі для нас мало істотні. До цієї миті, коли механізм було запущено, це була, можу вас запевнити, проблема терпіння і більш нічого. Читайте філософів, Тихий, і ви пересвідчитесь як мало можна покладатися на свої чуттєві враження, які вони ненадійні, оманливі, але ж у нас немає нічого іншого, крім них; так само, — сказав він, піднявши руку, — і в них. Але так само, як нам, це і їм не перешкоджає кохати, прагнути, ненавидіти; вони можуть доторкуватися до інших людей, щоб цілувати їх чи вбивати… отак ці мої створіння, у своїй вічній залізній нерухомості, віддаються пристрастям і захопленням, зраджують одне одного, сумують, мріють…
— Ви думаєте, що це безплідне? — спитав я несподівано, а Коркоран зміряв мене своїми проникливими очима. Якийсь час стояв мовчки.
— Так, Тихий, — сказав він нарешті, — добре, що я привів вас сюди… кожен з тих ідіотів, кому я показував це, починав проклинати мою жорстокість… Що ви хочете сказати?