– Сказав, що не знаю, чи й досі у вас був зв'язок, бо ніколи не чув, щоб він узагалі існував між вами, а ще нагадав, що ти довгий час не жив у Нью-Йорку.
– Справді? – поцікавилась у мене Нора.
– Не роби брехуна з Мака, – зауважив я їй. – Що ж Гілд на цс?
– Нічого. Спитав, чи, на мою думку, Йоргенсен знав про вас з Мімі, а коли я поцікавився, що мається на увазі, зауважив, щоб я не вдавав із себе дурника – це його слова, – і далі ми не стали продовжувати. Ще він розпитував про наші з тобою зустрічі – коли, де – з точністю до секунди.
– Ясно, – підсумував я. – В мене виявилось слабке алібі. Офіціант приніс сніданок. Ми побалакали про те, про се, поки він накрив на стіл і забрався геть.
– Тобі нема чого боятися, – заспокоїв мене Маколей. – Я приведу Уайнента в поліцію, – проказав він невпевнено і хрипко.
– Думаєш, він погодиться? – спитав я. – Я протилежної думки.
– Знаю, – відповів він просто. Тоді відкашлявся і мовив: – Один шанс із тисячі, що я помиляюся, хоч це і неможливо, але він божевільний, Чарлзе. Його треба покласти до лікарні.
– Можливо, в цьому є рація, – почав було я, – коли ти напевно знаєш…
– Знаю, – підхопив він. – Я зустрів його в той день, коли він її вбив, десь за півгодини після скоєного ним злочину, хоча тоді я ще нічого не знав, навіть про те, що її вбито. Я… так… тепер певен.
– Ти зустрівся з ним у конторі Германа?
– Що?
– Встановлено, що в той день ти був у конторі такого собі Германа на П'ятдесят сьомій стріт приблизно з третьої по четверту годину. Принаймні так мені повідомила поліція.
– Все вірно, – погодився він. – Тобто їхні дані правильні. Але насправді все сталося так: не знайшовши Уайнента в готелі "Пласа", після безуспішних дзвінків до своєї контори й до Джулії, я послав його к бісу і рушив до Германа. Це гірничий інженер, мій клієнт. Я саме склав торговельні контракти для нього, в які слід було внести незначні правки. Коли я досяг П'ятдесят сьомої стріт, то раптом відчув, що мене хтось переслідує – тобі ж бо відоме таке відчуття. Начебто ні в кого не було підстав мене пасти, одначе я адвокат і все може статися. Так чи так, я вирішив перевірити й з П'ятдесят сьомої стріт повернув на схід і дійшов до Медісон-авеню, так ні в чому не впевнившись. Лише відзначив якогось хворобливого на вигляд коротуна, який ніби ошивався і біля "Пласи", але… Мені спало на думку, що найкращий спосіб виявити стеження – це схопити таксі, тож так я і зробив, наказавши водієві їхати в східний бік. Напружений рух завадив мені помітити, чи коротун або хтось інший теж скористався таксі, щоб погнатися за мною, тому наказав водієві повернути на південь, у бік Третьої авеню, потім на схід – до П'ятдесят сьомої стріт, знову на південь – до Другої авеню, і в цей час переконався, що слідом за мною їде жовте таксі. Звісно, я не міг роздивитися, чи в ньому сидів саме той коротун, – відстань між нами була чимала. І от тоді, коли моє таксі зупинилося на перехресті на червоне світло, я побачив Уайнента. Він сидів у таксі, що рухалося в бік П'ятдесят сьомої стріт. Це, зрозуміло, мене не дуже здивувало: ми були за два квартали від будинку Джулії, і я подумав, що вона просто захотіла приховати перебування Уайнента в неї, коли я подзвонив, і що зараз він їде до готелю "Пласа". Він ніколи не був пунктуальним. Я попросив свого водія повернути на захід, але на Лексінгтон-авеню – ми їхали за півкварталу від Уайнента – його таксі повернуло на південь. Ця дорога не вела ні до "Пласи", ні навіть до моєї контори, тож я облишив Уайнента і переключив свою увагу знову на таксі-переслідувача, одначе більше його не помітив. По дорозі до Германа я постійно озирався, проте хвоста вже не було.
– О котрій годині ти побачив Уайнента? – спитав я.
– Десь у чверть чи двадцять хвилин на четверту. Без двадцяти чотири я приїхав до Германа, приблизно через двадцять – двадцять п'ять хвилин після зустрічі. Луїза Джекобс, секретарка Германа, з якою ви мене бачили вчора, сказала, що шеф цілий день сидить на засіданні, одначе за кілька хвилин має бути. Невдовзі він справді з'явився, ми владнали справу за десять – п'ятнадцять хвилин, і я повернувся до контори.
– Наскільки я зрозумів, ти був надто далеко від Уайнента, щоб помітити, чи він збуджений? Чи з ним ланцюжок для годинника? Чи тхне від нього порохом тощо?
– Вірно. Я побачив лише його профіль й усього, але будь певен, що я його впізнав.
– Не сумніваюсь. Що далі?
– Мені він не передзвонив. За годину, як я повернувся до себе, пролунав дзвоник з поліції: вбито Джулію. Ти можеш зрозуміти тепер, що я ні на хвилину не подумав погано про Уйнента. Кажу: можеш зрозуміти, бо й досі не вважаєш його вбивцею. Коли я приїхав на місце злочину і.' поліція почала розпитувати мене про Уайнента, я відчув, що його підозрюють, і повівся так, як на моєму місці вчинили б дев'яносто дев'ять відсотків адвокатів заради своїх клієнтів, – нічого не розповів, що бачив його біля будинку небіжчиці саме в той час, коли міг статися злочин. Я їм сказав те саме, що й тобі: про призначене побачення з Уайнентом, на яке він не з'явився, і дав зрозуміти, що з готелю "Пласа" поїхав просто до Германа.
– Це можна зрозуміти, – погодився я. – Безглуздо було б свідчити проти нього, не вислухавши його пояснень.
– Саме так. Але вся халепа в тому, що я не почув од нього ніяких пояснень. Я чекав, що він з'явиться, подзвонить, якось озоветься – даремно; аж зрештою у вівторок я отримав від нього листа з Філадельфії, в якому він жодним словом не обмовився про свою відсутність на побаченні в п'ятницю й ніяк не пояснив… а втім, ти сам бачив той лист. Що ти про це думаєш?
– Тобто чи не вказує той лист на його провину?
– Так.
– Не дуже, – заперечив я. – Швидше за все цього можна було від нього чекати, якщо він справді її не вбивав, – занепокоєння не власне підозрою поліції, а тим, що вона завадить його роботі, бажання усунутись від зайвих клопотів – звісно, доволі плутана писанина, коли не брати до уваги його розумову зсунутість. Як на мене, він написав той лист, не усвідомлюючи, що найкраще для нього було б переповісти, як він провів той день, в який сталося вбивство. Ти певен, що він їхав саме від Джулії, коли ти його побачив?