– Ви ж бачили телеграму від Уайнента.
– Так. На нього ви не працюєте. А загалом?
– Я вже давно не приватний детектив. Зовсім не займаюся розшуком.
– Це я вже чув. А загалом?
– Ну, гаразд. Ні.
Він на хвилю замислився, а тоді продовжив:
– Спитаю в інший спосіб: вас цікавить ця справа?
– Я знаю цих людей, тому, звісно, цікавить.
– Оце й усе?
– Так.
– І ви не збираєтесь узяти в ній участь?
Задзвонив телефон, і Нора пішла відповісти.
– Кажучи відверто, не знаю. Якщо мене і падалі уплутуватимуть у цю історію, невідомо, до чого це призведе.
Гілд покивав головою.
– Розумію. Тільки хочу сказати, що бажав би вам обрати правильний бік у цій справі.
– Тобто не бік Уайнента? Невже він убивця?
– Цього я не можу стверджувати, містере Чарлз, але вам-бо відомо, що він і пальцем не ворухнув, щоб допомогти нам у розшуках злочинця.
У дверях спальні з'явилася Нора:
– Ніку, тебе!
Дзвонив Герберт Маколей.
– Алло, Чарлз! Як твоя рана?
– Все в нормі, дякую.
– Ти отримав звістку від Уайнента?
– Так.
– Я одержав від нього листа, де він повідомляє, що надіслав тобі телеграму. Та ти надто хворий, щоб…
– Ні, я вже бігаю. Якщо ти будеш у себе в конторі після обіду, я зазирну.
– Чудово, – погодився він. – Я на місці до шостої.
Я знову повернувся до вітальні. Нора запросила Гілда на ленч, який для нас був ще першим сніданком. Поліцейський подякував їй за щиру гостинність. Я оголосив, що хочу чогось випити перед їжею. Нора вийшла замовити сніданок і приготувати напої.
Гілд трусонув головою і промовив:
– У вас чарівна дружина, містере Чарлз.
Я урочисто кивнув.
– Якщо вас насправді уплутають у цю справу, як ви кажете, – зазначив він, – мені б хотілося співробітничати, а не суперничати з вами.
– У мене таке саме бажання.
– От і домовились! – зрадів він і підсунув трохи ближче свій стілець. – Не знаю, чи ви мене пам'ятаєте, але коли ви працювали тут, у Нью-Йорку, я патрулював на Сорок третій стріт.
– А, ну звичайно! – ввічливо збрехав я. – Тож-то я дивлюсь щось знайоме… Але в цивільному я не впізнав вас.
– Справді, форма змінює. Будемо вважати наше знайомство запорукою того, що ви не приховуєте невідомі нам факта.
– Сподіваюсь. Я не знаю, що вам відомо, а мені – зовсім небагато. Після вбивства я не бачив Маколея і майже не стежив за газетами.
Знову задзвонив телефон. Нора принесла напої і пішла відповісти на дзвоник.
– Те, що нам відомо, не становить таємниці, – проказав Гілд, – і якщо ви згодні вислухати, я охоче розповім. – Він надпив зі своєї склянки і схвально кивнув. – Але спершу в мене до вас запитання. Коли ви були вчора у місіс Йоргенсен, то повідомили їй про телеграму?
– Так, я сказав, що передав телеграму вам.
– І як вона зреагувала?
– Ніяк. Просто виказала зацікавлення, бо розшукує Уайнента.
Гілд схилив голову набік і примружив одне око.
– Чи не здається вам, що вони можуть діяти у згоді? – Він застережливо підняв руку. – Зрозумійте, я не знаю, з якою метою, ні в який спосіб, – це просто риторичне запитання.
– Все можливо, – погодився я, – та, як на мене, вони не схожі на спільників. А що?
– Гадаю, ви маєте рацію, – промовив він. А тоді замислено додав: – Хоч є певні міркування. – Він насупився. – А втім, вони завжди виникають. Гаразд, містере Чарлз, послухайте, що нам відомо напевне, і як зумієте щось додати, я буду дуже вам вдячний.
Я пробурмотів, що постараюсь.
– Значить так: приблизно третього жовтня Уайнент повідомив Маколея, що мусить на якийсь час поїхати з міста. Хоч він не сказав, ні куди їде, ні з якою метою, Маколею спало на думку, що він вирішив усамітнитись, аби попрацювати над черговим винаходом, – пізніше Джулія Вулф це підтвердила, – і сховався десь в Адірондакських горах. Проте коли адвокат запитав про це у секретарки, вона відповіла, що знає не більше за нього.
– Їй було відомо, що то за винахід?
Гілд похитав головою.
– Як свідчить Маколей, ні. Єдине відомо, що Уайненту потребувалося приміщення і дорогі прилади чи інструменти, оскільки він дав необхідні вказівки адвокату. Він розпорядився, щоб Маколей обернув усі його цінні напери, облігації та інше майно у гроші – на випадок, коли вони йому знадобляться, – а також провів банковські операції та інші розрахунки від його, Уайнента, імені.
– Весь капітал у розпорядженні довіреного?
– Саме так. І ще: він зажадав отримувати гроші на вимогу готівкою.
– Він завжди вигадував щось несусвітне, – зазначив я.
– Всі такої думки. Та, схоже, він просто підлаштував це, щоб його не вирахували за чеками й не опізнали. Тому й дівчину він не взяв із собою, навіть не повідомив, де він, якщо вірити ЇЇ словам. І відпустив собі бороду… – Гілд наче погладив уявне волосся.
– По самі очі, – докінчив я. – То він в Адірондаку?
Гілд стенув плечима.
– З таким самим успіхом можна назвати і Філадельфію – це єдині версії, підказані нам. Ми шукаємо його в горах, але це непевно. Він може бути й в Австралії.
– Скільки ж грошей готівкою забажав Уайнент?
– Я можу назвати точну цифру. – Гілд витяг з кишені жмут брудних, пожмаканих папірців, видобув найзалапаніший конверт, а решту сховав назад. – Наступного дня після розмови з Маколеєм він узяв сам у банку п'ять тисяч готовими грошима. Двадцять восьмого числа – йдеться, як ви розумієте, про жовтень, – він наказав Маколею зняти для нього ще п'ять тисяч, шостого листопада – дві з половиною тисячі, тисячу – п'ятнадцятого, сім п'ятсот – тридцятого, півтори тисячі шостого – це вже грудня, тисячу вісімнадцятого і п'ять тисяч двадцять другого, напередодні вбивства.
– Близько тридцяти тисяч, – підсумував я. – Чудовий оборот капіталу.
– Двадцять вісім тисяч п'ятсот, якщо бути точним. – Гілд поклав конверт назад у кишеню. – Але це, зрозуміла, ще не все Після тієї першої телефонної розмови Маколей "мусив постійно щось продавати, аби підтримувати рахунок у банку. – Він знову поліз до кишені. – У мене тут список проданого. Бажаєте подивитись?
Я відмовився.
– А як він передавав гроші Уайненту?
– Уайнент повідомляв листом секретарку, коли йому потребувалися гроші, й вона брала їх у Маколея. В нього є розписки.
– А вона як віддавала?
Гілд кивнув.
– Вона казала Маколею, що стрічається у призначених місцях, проте, на його думку, вона знала, де Уайнент, хоч і заперечувала це.