Мегре не зважився сказати, що задихнеться без повітря в цій кімнаті, де двоє жінок жили майже без руху.
— Я оце йду з вулиці Бонді від двірнички.
— То для неї мав бути жах.
— Так. Вона його дуже любила.
— Усі його любили.
Тут дівчина злегка зашарілася.
— Ви його бачили частенько, правда?
— Він приходив кілька разів до нас, але не можна сказати, щоб часто.
— Чи пані відомо, що він робив останнім часом?
— Я ніколи про це не питала його. Здавалося, йому жилося добре. Я думала, що він сам провадить діло, бо ніколи не поспішав на службу.
— Не розповідав про людей, з якими знався?
— Ми розмовляли насамперед про вулицю Бонді, про фірму "Каплан", про пана Макса та інвентар.
Дівчина завагалася.
— Гадаю, що пан бачився з його дружиною?
— Так, учора ввечері.
— Що вона казала?
— Вона не розуміє, як сталося, що чоловік у хвилину смер^ ті був у жовтих черевиках.
— Він носив їх часто.
— Ще тоді, як працював на вулиці Бонді?
— Згодом. Набагато пізніше.
— Як це розуміти?
— Може, через рік.
— Пані не вразили його жовті черевики?
— Авжеж.
— Що —ви тоді подумали?
— Що він змінився.
— Справді змінився?
— Він уже був ніби не то'й. Щось зайшло в його життя.
Жінка?
Це було жорстоко, але він мусив так спитати.
— Може.
— Він звірявся пані?
— Ні.
— Ніколи до пані не залицявся?
— Ніколи,— відказала вона поквапно.— Присягаюсь. Я певна, що навіть і гадки не мав!
— Уявляю, який це був жорстокий удар для всіх вас, коли пан Каплан оголосив, що згортає діло.
— Так, це було важко пережити.
— Особливо для Луї Туре?
— Пан Луї найдужче був прив'язаний до фірми. Призвичаївся. Уявіть собі, що він почав працювати в конторі з чотирнадцяти років.
— Звідки він родом?
— З Бельвіля. Розповідав, що його мати лишилася вдовою й одного дня приїхала з ним до старого пана Каплана. Він ще носив коротенькі штанці. До школи майже не ходив.
— Мати померла?
— О, вже давно.
Чому Мегре здавалося, що панна Леонія з чимось від нього таїться?
— Думаю, що йому важко було знайти роботу.
— Хто вам про це казав?
— Я зрозумів з розповіді двірнички.
— Знайти роботу завжди важко, як переступило за сорок, та ще й коли немає фаху.
— Він ходив до вас у той час?
— Так.
— Ви допомагали йому?
— Нащо про це говорити?
—— Бо поки я не уявлятиму гаразд, що робив пан Туре в останні роки, я не зможу зловити його вбивцю.
— Це правда,— погодилася вона.— Я розкажу пану все, але нехай це лишиться між —нами. Передусім не треба переказувати його жінці. Вона така горда.
— Ви її знаєте?
— Він мені розповідав. Чоловіки її сестер займають прекрасне становище і побудували собі будинки.
— Він також.
— його примусила дружина. Вона й собі зажадала поселитися в Жюві, як її сестри.
її голос змінився, в ньому чулася глуха образа, що збиралася в ній оддавна.
— Він боявся жінки?
— Не хотів нікому завдавати прикрощів. Коли ми втратили роботу, це було за кілька тижнів до Різдва, він вирішив не псувати родині свят.
— Він нічого не сказав? Удав, що все ще працює на вулиці Бонді?
— Луї сподівався знайти нову роботу за кілька днів, а потім тижнів. Але був будинок.
— Не розумію.
— Луї купив його на виплат, а я знала, що коли він хоч раз не заплатить у термін, буде лихо.
— У кого він позичав гроші?
— У пана Семброна і в мене. Семброн — це наш колишній бухгалтер. Він уже не працює. Мешкає на набережній де ля Межісері.
— Він має гроші?
— Це бідняк.
— І обоє ви позичали гроші пану Луї?
— Так. Інакше його будинок продали б і родина опинилася б на вулиці.
— Чому він не звернувся до пана Каплана?
— Бо пан Каплан не дав би йому нічого. Такий уже це чоловік. Коли він оголосив про ліквідацію фірми, то кожному з нас вручив конверти з тримісячною винагородою. Пан Луї не наважився тримати при собі гроші, щоб не довідалася його дружина.
— Вона обшукувала його кишені? —
— Не знаю. Очевидно. Гроші я переховувала. Щомісяця Луї брав суму, як свою платню. Потім, коли він уже все забрав...
— Розумію.
— Він віддав мені борг.
— Через який час?
— Вісім чи дев'ять місяців. Біля року...
— Скільки ви його не бачили?
— Майже від лютого до серпня.
— Ви турбувалися?
— Ні. Я знала, що він прийде. А якби навіть не повернув мені гроші...
— Він сказав пані, що знайшов роботу?
— Сказав, що працює.
— Тоді носив чорні черевики?
— Так. Приходив до нас інколи. Приносив щоразу подарунок для мене і ласощі для мами.
— Він ніколи не називав якихось прізвищ?
— Чиїх?
— Начальників, приятелів, колег...
— Ні...
— Не згадував у розмові яких-небудь місць. Парижа?
— Тільки вулицю Бонді. Він ходив туди кілька разів.
Розділ третій
Рідке яйце
Зранку комісар побував у Семброна на набережній де ля Межісері. Відвідини завдали йому клопоту.
Насамперед він подзвонив до пана Макса Каплана. Йому відповіли, що Каплан перебуває на своїй віллі в Антібах і невідомо, коли повернеться до Парижа.
Вхід у будинок Семброна на набережній де ля Межісері був між двома крамницями, де продавали птахів.
— Де живе пан Семброн? — спитав Мегре у двірнички.
— На останньому поверсі. Пан легко потрапить.
Даремно шукав він ліфта. Його тут не було, і Мегре довелося лізти на сьомий поверх.
— Пан Семброн?
— Так, це я. Прошу заходити.
Навіть таку коротку фразу йому перервав напад глухого кашлю.
— Вибачте. Це бронхіт...
— Я з П. Ж. Комісар Мегре...
— Так. Я гадав, що пан прийде.
На столі лежала газета, розгорнута на сторінці, де вміщено кілька рядків про смерть Луї Туре.
— Я перебив пану сніданок?
— Ні, ні, нічого.
— Дуже прошу, робіть своє діло і на мене не зважайте.
— Яйце все одно вже зварилося круто.
Бухгалтер, мабуть, був майже одного віку з матір'ю панни Леонії. Одначе не мав нікого, хто б за ним ходив. Мабуть, гості ніколи не були в цьому помешканні.
— Коли ви востаннє бачили пана Луї?
Розмова тривала з півгодини через важкі заводи кашлю і неймовірну повільність, з якою пан Семброн їв яйце.
Що ж нового дізнався Мегре? Нічого, що б йому не було відомо від двірнички з вулиці Бонді або Леонії.
Ліквідація фірми "Каплан" для Семброна також була катастрофою. Він навіть не намагався шукати нову роботу. Дідок мав якісь заощадження. Складав цілими роками і вірив, що забезпечить свою старість. Але гроші впали в ціні, і йому лишилося стільки, аби не померти голодною смертю.