Він був удівець, бездітний, безсімейний.
Коли Туре попросив у Семброна грошей, той позичив йому не вагаючись.
— Він казав, що йдеться про життя або смерть. Я відчув, що це правда. Віддав мені через кілька місяців.
— Скільки разів був він у пана?
— Двічі або тричі. Першого разу приніс мені гроші. Тоді ж подарував мені люльку.
— Коли пан бачив його востаннє?
— Три тижні тому на лаві бульвару Бон-Нувель.
— Ви з ним розмовляли?
— Я підсів до нього. Він хотів мене почастувати в сусідній кав'ярні, але я відмовився. Світило сонечко. Ми собі гомоніли, поглядаючи на перехожих.
— Він був у жовтих черевиках?
— Я не дивився на його черевики. Не помітив.
— Казав про свою роботу?
Пан Семброн похитав головою.
— Як же ви попрощалися?
— Мені все здавалося, що хтось крутиться коло лави і подає знаки моєму товаришеві.
— Мужчина?
— Так. Середнього віку.
— Який він мав вигляд?
— Як у завсідників скверів у тому районі. Зрештою він сів поряд, але не озвався до нас. Я пішов. Коли озирнувся, обоє вже вели розмову.
— Дружню?
— Не схоже, щоб сварилися.
Оце і все. Мегре завагався, чи не піти додому, і зрештою надумав поснідати у своєму улюбленому куточку в кав'ярні "Дофін".
Було пахмурно. Сена посіріла. Він напився кави, присмаченої чаркою кальвадосу, і повернувся до П. Ж., де на нього чекав стос паперів. Трохи згодом подзвонив суддя Комельо.
— Що ви думаєте про справу Туре? Прокурор передав її мені сьогодні вранці і сказав, що ви нею займаєтесь. Гадаю, що це п'яні рахунки, га?
Мегре кашлянув, що не значило ні так, ані ні*
— Тіло можна віддати родині. Я хотів би тільки, щоб одяг прислали до лабораторії.
— Згода. Прошу оповіщати мене, як іде слідство.
Мегре розгріб жар у грубі, натоптав люльку і близько години сидів, заглиблений у писарську роботу, ставив позначки на одних паперах, підписував інші, вів телефонні розмови.
— Можна ввійти, шеф?
Це був Сантоні.
— Гадаю, що я напав на слід,— сказав він, аж пританцьовуючи.
Мегре спокійно глянув втомленими очима на інспектора.
— Передусім контора "Жебер і Башельє", в якій працює та малявка, стягає борги. Це не великий зиск. Власне, вона скуповує по низькій ціні вже безнадійні векселі і вимагає сплатити. Отож не так тієї праці в конторі, як переслідування жертв по домівках. Панна Туре працює на вулиці Ріволі тільки до обіду, а потім обходить боржників.
— Розумію.
— Боржники це переважно біднота. їх можна настрахати і зрештою щось виблагати. Начальства я не бачив. Очікував на вулиці, намагаючись, щоб панна мене не вгледіла. Коли вийшли на обід, я зачепив одну службовку вже не першої молодості, яка, мабуть, не любила своєї товаришки.
— І що?
— Наша Моніка має приятеля.
— Дізнався, як його звати?
— Стривайте, шеф. Вони зустрічаються близько чотирьох місяців і щодня обідають разом у дешевому ресторані на Севастопольському бульварі. Він зовсім молодий, має дев'ятнадцять років і працює продавцем у великій книгарні на бульварі Сен-Мі-шель.
Мегре бавився люльками, що лежали рядком на його столі. Не докуривши одної люльки, він почав натоптувати другу.
— Хлопця звуть Альбер Жоріс. Я хотів побачити, що він за один, і пішов до ресторану. Там було людно. Я знайшов нарешті Моніку, але вона сиділа сама. Панна, здавалося, нервувала-ся і раз у раз зиркала на двері.
— Він так і не прийшов?
— Ні. Вона їла повільно, як тільки могла. В тих ресторанах обслуговують швидко і не люблять маруд. В кінці їй довелося піти, але ще з чверть години прогулювалася тротуаром.
— А потім?
— 'Далі подалася на бульвар Сен-Мішель. Я пішов назирці. Моніка зайшла туди й звернулася до одного продавця, який послав її до каси. Я бачив, як вона вперто про щось просила. Кінець кінцем, піймавши облизня, пішла.
— Не стежив за нею далі?
— Я подумав, що краще зайнятися юнаком. Зайшов до книгарні і спитав у директора, чи знає він Альбера Жоріса. Він відповів ствердно, але сказав, що той працює тільки вранці. Побачивши моє здивування, директор пояснив, що наймає передусім студентів, а ті не можуть працювати цілий день,
— А Жоріс студент?
— Прошу почекати. Він працює вже понад рік. Спершу приходив на цілий день. Потім, три місяці тому, заявив, що вивчатиме право і може бути в крамниці лише до обід.
— Дізнався про його адресу?
— Він мешкає з батьками на алеї Шатільйон, майже навпроти церкви на Монружі. Хвилинку, це ще не все. Альбер Жоріс не з'явився сьогодні на бульвар Сен-Мішель, з ним це траплялося лише два чи три рази за цілий рік, про що він завжди попереджав телефоном. Сьогодні він цього не зробив.
— Учора він працював?
— Так. Я подумав, що варто поїхати на алею Шатільйон. Батьки, привітні люди, живуть в охайній квартирі на четвертому поверсі. Матір я застав за прасуванням білизни.
— Ти їй сказав, що з поліції?
— Ні. Я сказав, що я приятель її сина і мені треба його бачити...
— Вона одіслала тебе до книгарні?
— Так. Жінка нічого не запідозрила. Він виїхав сьогодні вранці о чверть на дев'яту, як завжди. Мати ніколи не чула, щоб її син вивчав право. її чоловік працює на складі тканин на вулиці Віктуар. Вони не такі заможні, щоб заплатити за синову науку.
— Що робив далі?
— Я вдав, що це, певне, не той Жоріс, якого я шукаю. Спитав у неї, чи є вдома синова фотографія. Вона показала мені знімок, що стояв в їдальні. Добра жінка, вона і гадки не мала. Клопоталася тим, аби не вистудити прасок і не спалити білизну. Я не переставав сипати їй компліменти...
Мегре не сказав нічого, але й не виказав ніякого захоплення. Сантоні під його рукою недавно. Все, що він розповідав, і його тон ніяк не пасували до звичаїв Мегре та його співробітників.
— Виходячи, я скористався з її неуважності,— Сантоні простягнув руку.
— Давай.
Мегре й без того знав, що Сантоні поцупив фотографію. Во-юа зображала худого, нервового юнака з дуже довгим волоссям. Жінкам він, певно, подобався і, мабуть, знав про це.
— Це і все?
— Мабуть, варто простежити, чи вернеться він додому сього-" дні ввечері, правда?
— Побачимо.
— Ви незадоволені?
Що йому пояснювати? Сантоні виробиться, як і інші. Коли Мегре брав до себе інспектора з іншого відділу, завжди повто^ рювалася та сама історія.