Взявши Оленку за руку, Микола врочисто завершив свою схвильовану імпровізацію:
— Клянуся… бути вічно вірним тобі, Оленко! Якщо зраджу — нехай мене покарає клятва вірності!
— І я клянуся! — почувся тремтливий голос Оленки. — Ніколи не порушу клятви вірності. Земля, і зорі, і місяць… І весь світ хай будуть моїми свідками.
Микола несміливо наблизив своє обличчя до її очей. Вона глибоко зітхнула, обхопила хлопця за шию, поцілувала. Він, відчувши біля себе її стан, груди, палаюче обличчя, не тям-лячи себе, схопив її в обійми. Дівчина падала в безодню, летіла у вихорі ще незнаного почут-тя в таємничий світ кохання, відкривала його вперше і не могла збагнути до кінця.
Знеможено сіли на лавку. Заплющили очі. Він пригорнув її до себе.
— Ти щось сказала?
Вона не здивувалася, що він звернувся до неї на "ти". Так треба. Так має бути.
Хлопець став перед нею на коліна, мовчки поклав голову в її долоні, і вона ніжно, лагідно пестила його буйний чуб.
Місяць піднявся між верховіття дубів. Вщухли далекі звуки міста. Замовкли солов’ї. Тільки вітер захоплено хитав напружені життєвою снагою віти, доносив з далеких задніпровських лугів запахи квітів і полину.
Оленка, щаслива, спустошена неймовірним спалахом почуття, дивилася в небо, і місячні промені ткали на її блідих щоках якісь неземні узори. Раптом Микола відчув, як вона здригнулася.
— Що з тобою, Оленко?
— Нічого, нічого… Мовчи.
Микола занепокоєно підвів обличчя. Довкола пливла суцільна пітьма. Місяць і зорі за-ховалися за темними хмарами. Оленчин погляд, спрямований у глибінь нічного неба, ніби хоче розірвати примарну запону, за якою щезло срібне коло місяця. В її душі заворушилося забобонне почуття: якщо місяць вийде з-за хмар, якщо переможе — все у них буде ясно, гар-но, щасливо, вони з Миколою не розлучаться ніколи, якщо ж хмари не розійдуться… Ой, краще не думати!
Оленка притислася до Миколи, чекала. Неясні проблиски пробивалися крізь густу пе-лену, ніби там, за нею, билося, пульсувало болюче, гаряче серце неба. Невже не вирветься місяченько, невже не з’явиться знову?
Минали хвилини. Микола відчував, як важко дихає дівчина, як тремтить її тіло.
— Тобі погано, Оленко?
— Зажди… Одну мить… зачекай.
Срібною каймою спалахнув край хмари. Ось… зараз… вийде світло, розжене морок… Але що це? Ще чорніша запона насувається з безвісті, оповиває місячне видноколо.
Серце Оленки впало. Невже таким буде їхнє життя? Знала в глибині душі, що це забо-бони, що нема ніякого зв’язку між місяцем і людиною, але нічого не могла вдіяти з дивним настроєм.
Вітер налетів з-за Дніпра, радісно загойдав велетенські дерева. Трохи заясніло вгорі, місяць вийшов з темної пастки — раптово, ніби камінь, викинутий з пращі владною, силь-ною рукою. Хмари розбіглися врізнобіч, зоряне тло розширилося, і в ньому урочисто запану-вало ясне місячне сяйво.
Оленка знеможено видихнула:
— Нарешті.
Микола нічого не спитав. Він інтуїтивно відчув її настрій, знав, що з нею тепер відбувається щось дуже важливе. І коли срібне проміння осяяло її натхненне, щасливе об-личчя, він усе зрозумів. Знову їхні вуста зійшлися, а нічні прозорі тумани обминули їх, про-котившись поміж деревами вниз до Дніпрової саги.
Німі, приголомшені, аж під ранок вертали назад. Пустельні вулиці мовчали. Тільки де-не-де відлунювали кроки окремих перехожих. Недалеко від Сінного майдану, де жила Олен-ка, Микола сказав:
— Мені все здається сном. Ти зараз підеш додому. А я залишуся один. Я не зможу те-пер без тебе… Ти розумієш, Оленко? Я не можу!
Вона радісно зазирнула в його лице, в сірі, пристрасні очі.
— Так ми ж знову зустрінемось, Микольцю…
— Я не хочу зустрічатися з тобою, — палко заперечив він. — Я хочу завжди бути ра-зом. Їдьмо зі мною в село. До мене. Я працюватиму в клубі.
— А я, — перебила його Оленка, — працюватиму в школі? Я ж закінчила педшколу. Ти не знав цього?
— Ніколи ж було, — кумедно виправдувався Микола, широко всміхаючись.
Вона теж засміялася. Поклала свою долоню на груди хлопця, тихо заспокоїла:
— І ти міг сумніватися? Я поїду… Куди захочеш. Завтра… та ні — вже сьогодні… прийдеш до нас. Мама запрошувала тебе в гості.
— В гості? — злякався Микола. — Я ж не знайомий!
— То познайомишся, смішний! Приходь сюди о восьмій вечора. Я ждатиму тебе. А потім про все й поговоримо…
Вона подала йому руку, поклала її в сильну долоню коханого, тихенько відступила, не зводячії погляду з нього. Ще на мить їхні пальці затрималися, потім розійшлися, навіть на відстані несучи дивне почуття єдності.
Стукнули двері. Микола зітхнув і поволі пішов назад. Понад дахами жевріла зірниця.
Мелодія друга
РІШУЧІ КРОКИ
ТІНІ Й СВІТЛО
Микола постукав у полуплені двері. Хвилюючись, кашлянув. За дверима зашепотіли, дзенькнув засув. Виглянула висока пишна жінка з гарним чорнобровим лицем.
Вона на якусь мить привітно всміхнулася, потім одразу спохмурніла. Провела поглядом від стоптаних брезентових черевиків Миколи до його худорлявого обличчя, строго запитала:
— Вам кого?
— Пробачте… Тут живе Дячук?
— Тут. Це я…
— Мені потрібна Оленка. Вона казала, що сьогодні…
Оленчииа мати зневажливо зиркнула на сірий потертий піджачок хлопця, одрізала:
— Сьогодні вона жде гостя. Розумієте? Що передати?
Микола розгубився від несподіванки, закліпав очима.
Винувато затоптався на місці.
— Як же так? Вона запрошувала…
Він поглянув у очі матері таким ясним, дитячим поглядом, що вона пом’якшала. Пере-хилилася в коридор, прошепотіла:
— Зустрінетеся з нею пізніше. А тепер вона жде нареченого. Композитора. Ви ж розумієте…
— Так це ж я композитор, — зрадів Микола. — Вона мене запросила. І говорила, що ви також…
Мати аж одсахнулася, скривилась, ніби проковтнула щось кисле, силувано всміхнулася. Недовірливо перепитала:
— Справді композитор?
— Правда! — закивав головою хлопець.
Вона знизала плечима, гукнула в глибину коридора:
— Оленко!
Почулися швидкі кроки, дзвінкий голос. У Миколи радісно тьохнуло серце. Вона. Блис-нули сині промінці, прозвучали, мов музика, слова:
— Ой, Миколо, пробач! Я затрималася. Мамо, знайомся, це і є Микола. Проходь у кімнату.
— А ми вже познайомилися, — стримано озвалася мати. — Прошу…