— Що з тобою? — здивувалася мати. — Ти якась чудна сьогодні! Очі горять… щоки червоні…
— Слухай, мамусько, — зашепотіла Оленка. — Я познайомилася…
— Познайомилася? З ким?
— З хлопцем…
— Цього ще не вистачало! — занепокоїлася мати. — Хто він?
— Микола, мамочко!
— Я не про те питаю, дурненька. Хто він за фахом?
— Композитор. Красивий, розумний. Якби ти бачила його, то похвалила б мене.
— Композитор — це непогано, — роздумливо мовила мати.
В цей час її покликали:
— Маріє Іванівно!
Мати озирнулась. До її відділу вже зібралася черга. Чувся гомін невдоволення.
— Приведи його завтра до нас, — поспіхом кинула, прямуючи за прилавок. — Я за-прошу Олену Антонівну. Вона тільки гляне на нього й одразу скаже, чого він вартий. А те-пер іди. Бачиш, мені ніколи.
Оленка, вийшовши з аптеки, полегшено зітхнула. Вона сподівалася бурі, а вийшло все на лад. Навіть можна буде познайомити Миколу з батьками. Ось тільки до чого тут Олена Антонівна? Оленка не любила її. П’ятдесятип’ятилітня жінка ніде не працювала, отримуючи пенсію за покійного чоловіка, мала великий вплив на Марію Іванівну, і кожне її слово було законом для мами. Хоча слова її були якісь дивні. Та хай уже говорить, що їй заманеться, раз матері так хочеться. А в неї попереду — нова зустріч з Миколою. Ходитимуть у сяйві зірок під кронами столітніх дерев, і в і й читатиме їй вірші про кохання, про дивовижні мрії, про наступні дороги. І найголовніше — сьогодні таємнича, хвилююча клятва вірності. Оленка завмирала в передчутті чогось невідомого, що мало змінити все її життя.
КЛЯТВА СЕРЦЯ
Вони зустрілися о дев’ятій вечора біля пам’ятника князю Володимиру. Трохи постояли біля бар’єра, мовчки спостерігаючи за імлистою далиною, що поволі огорталася сутінками. На Дніпрі загоралися вогні бакенів, казково мерехтіли в тремтливій течії води. На видноколі засяяли великі зірки. Звідкілясь зронилася й попливла над Володимирською гіркою протяж-на мелодія. Дівочі голоси ніжно виводили:
Ой у полі дві тополі,
Одна одну перехитує,
А в козака дві дівчиноньки,
Одна одну перепитує…
Оленка повернулася до Миколи, і він помітив у її очах полиски вогнів Подолу. Почав тихо декламувати:
Вийшли дівчата-зірки,
Сплівши іскристі вінки,
Плавно, врочисто ведуть хоровод
Над берегами безодні-ріки…
А у глибинах незміряних вод
Все притаїлося, спить, —
Серце схвильоване, цить!
Вічність — чи мить?..
Вона прихилила голову до його плеча.
— Чари які навколо.
— Чари, Оленко. У мене таке враження, ніби ми з вами пливемо на казковому кораблі в далеку, таємничу дорогу.
І в мене… таке відчуття.
Повільно одійшли від бар’єра, попливли разом з юрбою вниз, до Хрещатика. Тримаю-чись, мов діти, за руки, вони піднялися по вулиці Кірова до Пролетарського саду. Над містом упав синій вечір. З глибини парку лунали звуки музики — там виступав оркестр. Микола зупинився, запитливо глянув у очі дівчини.
— Сюди не підемо. Дуже людно…
— А куди?
— Спустимося до Дніпра… Я там скажу…
— Як хочете, Миколо, — прошепотіла дівчина, віддано зиркнувши на нього.
На Печерському спуску світла майже не було. Вони йшли в суцільній пітьмі поміж при-видами дерев. Де-не-де на стовпах розгойдувалися лампочки. Могутні віти у примхливому промінні здавалися живими. Оленка боялася таких відлюдних місць, та нині вона відчувала поруч себе супутника, який вселяв у неї спокій і силу. Опираючись на його руку, вона могла йти куди завгодно і скільки завгодно. Хлопець ніби розумів її настрій: ішов поруч неї тихо, обережно, боячись розхлюпати невидимий келих святкового настрою.
Дніпровська хвиля зустріла їх журливим плюскотінням. По набережній інколи мчали машини. Микола подав дівчині руку, допоміг спуститися до ріки. Зачерпнувши в долоні прохолодної води, потримав її, аж зірки заглянули в долоні, й пристрасно прошепотів:
— Дніпре, батьку наш! Омий мої очі, вуста, лице і серце… змий всю облуду, аби мої слова були правдиві, погляд ясний, вчинки — чисті, почуття — вірні. І благослови нас із Оленкою на вічну дружбу… — Він зробив кілька ковтків з долоні й рештою дніпрової води омив обличчя, руки.
Оленка здивовано запитала:
— І мені зробити те саме?
— Так, Оленко. Тоді клятва, яку ми дамо… матиме силу вічності.
Вона вмилася, припала вустами до води. Схвильовано сказала:
— Дніпре, дай і мені своєї сили й чистоти. Щоб віднині й довіку лише правда й любов жили в моїм серці.
Взялися за руки й відчули, як таємні чари пронизали їхні тіла. Ніби сама природа при-чащала й очищала їх. Оленка поглянула на схід і, тихенько торкнувшись Миколиної руки, показала в бік Слобідки. Звідти повільно й величаво виповзало велике багрове коло місяця.
— Я дуже люблю місяць, — сказала вона. — Це чудово, що він зійшов саме тепер.
Микола щасливо всміхнувся: справді, це його просьбу вволив місяць, зійшовши тільки для неї, для нього… для них…
Взявшись за руки, вони повільно підіймались нагору. Минувши Аскольдову могилу, заглибились у зарослу кущами алею. В гущавині під столітніми дубами знайшли ветху ла-вочку. Десь на схилах заливалися п’янкими піснями солов’ї. Ставало прохолодно.
Микола зняв піджака, накинув його на плечі Оленці. Вона вдячно кивнула, закуталася. Обличчя її у місячному сяйві було блідим і урочистим. Якусь мить вони мовчали, ніби не зважувалися на слова, після яких уже не буде повернення назад. У душі дівчини оживало щось нове, досі невідоме; здавалося, хтось нечутний, рідний, ласкавий заглядав у її серце, радів тому, що відбувалося. Заховані в глибинах почуття пробуджувалися, воскресали, й зда-валося, що все це вже колись було.
— Оленко, — схвильовано прошепотів Микола, — клянучись одне одному, наші пред-ки кликали свідків, щоб їхня клятва була стверджена й відзначена…
— Де ж їх узяти? — розгубилася Оленка.
— Свідки ті мають бути вічні, як течія ріки, що не переривається. Дніпро вже очистив нас своєю священною водою. Тепер можемо покликати ще й далекі зорі, котрі нині дивлять-ся на нас. Ти згодна, щоб вони стали нашими свідками?
— Згодна, — заворожено озвалася дівчина.
— Ще покличемо до себе і землю-матір, яка дала нам життя, годує хлібом, напоює во-дою, дарує квіти й пісні, і місяця ясного, вічного друга і побратима закоханих. Земле-мати, зорі ясні, місяцю-чарівнику, будьте свідками нашої клятви вірності… клятви серця. Доки земля народжує життя, доки сяють зорі, доки місяць по небу пливе, доти збережемо ми вірність одне одному, вірність нашій дружбі, нашому побратимству. Коли ж потрапить хтось із нас у біду, будемо силою продиратися крізь пітьму, горе й лихоліття, щоб виручити друга. І навіть смерть не зламає нашої клятви вірності, клятви серця!