У покрівлі землянки зашклений отвір, затрушений снігом. Коли хочеться почитати, одсуваємо горішню раму, крізь нижню падає розсіяне світло. У нас є кілька десятків книжок — Джек Лондон, Маяковський, "Кобзар", поезії Лесі Українки, народні казки, Жюль Верн, Микола Островський, проекти Ціолковського. Читаємо вголос, хоч усе давно прочитане, ще в школі. Але тут воно набуває нового звучання. Кожне слово опромінене незвичайністю, небувалістю. Розкриваються приховані колись глибини думок авторів, втаємничені фрази, натяки, почування.
Я радію. Мої орлята мужніють, зріють на очах. На обличчі кожного, крім рішучості та юнацького запалу, спостерігаю дорослу задуму.
Розмовляємо про покликання людини, про історичні шляхи народів, про кохання.
Дивне слово — любов. Як тільки згадаєш його, очі дівчаток мерехтять таємничим во-гнем. П’ятнадцять років, літа Джульєтти, вік безумства й подвигу, шаленства й глибокого почуття. Як усе чисто в цьому віці, як могутньо, неповторно!
— Що таке любов, учителю? — несміливо запитує Катруся, — Ми в школі про це май-же не говорили…
"Що таке любов? О мій променю золотий, ти чекаєш відповіді. Ти ще не встигла ковт-нути солодко-вогнистого трунку, твій перелесник казковий виніс тебе з полум’я, а сам згорів, перетворившись у леґенду. Ти несеш його образ у душі, але не відчуваєш несміливого потис-ку руки, подиху вуст, тремтіння в голосі…"
— Учителю, а може, це лише мрія? Може, люди вигадали це поняття, щоб приховати сірість, мізерність, тягар життя? Для пісні, для казки, для леґенди це гарно. А в житті… Ну яка любов ось тепер? Ллється кров, гинуть люди, голод і руїна. Де вона тепер, любов? Як вона може проявитися?
— Ще сильніше, Катрусю, ще сильніше вона може проявитися саме тепер. Мужність без любові лише груба сила. Багатство без любові лише банальне нагромадження речей і грошей. Освіта без любові тільки нудний перелік фактів.
— Це я розумію, — задумливо каже вона, а всі інші вихованці сторожко прислухаються до нашої бесіди. — Але я не про те… Та любов загальна, вселюдська. Любов до Вітчизни, до народу, до краю… А я згадала ту любов… тривожну, таємничу… Я дуже люблю Лесину "Лісову пісню", Мавку і Лукаша. Як прекрасно і як тонко. Найменше порушення гармонії, і загинули обоє, він і вона. Таку любов хотілося б звідати, взнати, вірити, що вона можлива.
— Гарно, Катрусю, — каже Толик. — Ти поет.
— Е, який там поет, — засоромилась дівчина, — Просто хочеться, дуже хочеться, щоб світ коли-небудь став таким, щоб усі були закохані, всі натхненні й щасливі. Учителю, чи можливий такий світ?
— Ми будуємо таким світ, Катрусю. Почали в сімнадцятому. Тому й казиться старий світ, лютує.
— І я так думаю, — палко підхоплює Юля. Щоб на світі жодного… ну, ні одного пога-ного чоловіка! Ой, що б тоді було! Коли людина закохана, щаслива, їй треба так мало. Ма-буть, багатства прагнуть ті, хто не звідав кохання! Нема любові — давай, греби гроші!
— Нове слово в політекономії, — сміюся я. — Але щось є в твоєму припущенні: зако-хана людина не може бути ненависною й злочинною. Вона зичить добра всьому світові.
Я оповідаю дітям, як дивилися на це священне почуття різні мислителі, великі вчителі, герої. Як кохання вело шукачів до подвигу, свободи, до великих відкриттів. Як проявляється воно імпульсивно навіть у несвідомій природі, творячи прекрасний світ. Зараз ми спільно відстоюємо право на любов у небувалій війні проти сил ненависті й злоби.
Січневі морози. Різкі вітри покотили поземку над землею. Вирішуємо знову піти до сусідніх сіл, роздати листівки з повідомленням Інформбюро. Я планую зустрітися зі старим Сміяном. Дітям це доручати небезпечно.
Зустрівся з Василем Івановичем уночі. Все стало на свої місця. Старий розповів подробиці приїзду карателів, переказав розмову з фон Шварцом. Натякнув, що недалеко звідси діє партизанський загін. Командир — агроном із Зеленьок. Сильний і мужній чоловік. Він уже знає про дитячу ґрупу в лісі, але застерігає від сутичок з німцями та поліцаями. Прокламації — це прекрасно. І дуже потрібно. к Але дітей не слід підставляти під удар. Їх треба зберегти. Коли пощастить приймати літаки з Великої землі, толі, можливо, вихованців удасться переправити туди. Їм треба вчитися й мужніти.
Дуже засмутила мене звістка про смерть Миколи Горенка. Героїчна смерть, але чи не занадто дорога ціна?
Сміян передав нам олії, сала, гречаної крупи. Обіцяв тримати зв’язок.
Діти повернулися, все гаразд. Оповідають, що поліція лютує, шукає тих, хто розповсюджує листівки.
Ширяться чутки, що в районі діє сильна підпільна ґрупа. Люди повеселіли, уже всі зна-ють, що фашисти під Москвою розгромлені.
Гриць у якогось діда добув два карабіни і ящик патронів: ночував у Сіні і намацав схо-ванку. Питав мене, чи добре зробив? Я заспокоїв його. Певно, зброя не дідова, може, хтось із бійців заховав ще тоді, як наші займали тут оборону. У всякому разі, злочину тут нема, зброя нам конче потрібна. Тепер уже ми маємо чималенький арсенал зброї.
Хлопці раді. Вчимося влучно стріляти. До дрібнокаліберок є багато патронів, їх можна тратити. Мішень чіпляємо на стовбур верби, відстань п’ятдесят метрів. Найкраще стріляє Гриць. Дівчата теж вивчають карабін, автомат.
Вечорами співаємо. Толик імпровізує на кобзі. Ми любимо слухати його несподівані мелодії.
Я оповідаю вихованцям про видатних мислителів минулого, даю початки філософії. Особливо подобаються їм постаті Сократа, Джордано. Гриць не розуміє, чому Сократ не захотів утекти з в’язниці. Чому добровільно випив цикуту?
— йшлося не про життя Сократа, — пояснюю я, — йшлося про певність і мужність, про відстоювання своїх ідеалів. Не здригнутися перед смертю, сміливо ступити в її прірву перед лицем неправедних суддів — це перемога над ними, діти. Перемога духу, звитяги, безстрашності. Якби Сократ утік, він би зберіг своє старече тіло. А прийнявши чашу з цику-тою, він запалив полум’я мужності на тисячоліття. Вороги Сократа в забутті, а він — навіки улюблений геній світу.
Діти замислились. Думають.
Мені радісно. Небувало радісно. Хоч довкола й окупанти, гадають, що полонили нас, підкорили, та під снігом озимина вперто відстоює своє життя, готуючись до ярого весняного цвітіння. І в народі нашому невмолимо, неухильно зріє потуга, котра очистить рідну землю від чужинців. Невблаганно зріє цей час.