— Ги-ги-ги! Шуруй, давай! Непогано виходить! Швидесенько навчилася!
Ганебні тварюки! Де ви зростали, як могли стати такими на нашій землі? З якого коре-ня, з якого гадючого зав’язу вийшов ваш плід? Чом не вихлюпнула вас мати на кропиву, на блекоту, на чортополох?
Вогонь обурення палить Марію, але вона терпить, навіть посміхається, жартує:
— Не святі горшки ліплять!
— Атож! Звикнеш! — регочуть поліцаї.
Сидір зустрів Марію в коридорі комендатури, притиснув до стіни, засопів.
— Ти не ображайся на них, Марусенько. Свинота!
— А ти не такий? — одрізала Марія. Одвернулася. Не хотіла дивитися в маслянисті очі, на самовдоволену пику.
— Ні, ні, — бурмотів Сидір, — Я не такий. Ти тримайся мене, зі мною не пропадеш. Час такни, знаєш. Я честь честю, за жінку візьму тебе.
— Не поспішай, подивимось, — опустивши голову, відповіла Марія.
Сидір сяяв, моргав рудими бровами.
— Добре, добре! Я зачекаю!
Тільки дома дала дівчина волю почуттям, заридала на грудях у матері. Мати втішала, витирала сльози, пестила доньці голову сухими долонями. Мовчала, зітхала, не казала й сло-ва. Що можна було сказати, чим втішити?
Марія схилилася над непорушним бійцем, з надією вдивляючись у худе обличчя, прошепотіла:
— Тільки заради тебе, мій друже. Тільки заради тебе…
НЕМИНУЧІСТЬ
Збігла зима, як і не було. Почало капати з стріх.
Полем ходили ворони, видовбуючи їжу з-під талого снігу. Потекли струмки. З громом почав ламати кригу Дніпро.
Везли до району хлопців і дівчат. Садили в обплутані колючим дротом вагони, відправляли в рабство.
Ридали матері. Ховали ненависні погляди під бровами батьки. Тікали в ліси молоді хлопці. Інколи вибухали по селах постріли. Стихійна ненависть до ворогів проривалася у відчайдушних діях. Загоралися комендатури, з’являлися написи на стінах і парканах: "Смерть німецьким окупантам!"
У райцентрах, по селах на площах зарясніли шибениці. Вітер розгойдував трупи повішених. Та вже не можна було втримати силу помсти, гніву, як не можна стримати весну, снагу дерев, буяння цвіту, плин дніпровський.
Розпукувались бруньки на деревах. Запахла хвоя в лісах. Покотилися радісні чутки в народі. Донеслися здалеку, зі сходу, відгуки кривавих напружених боїв.
Одного вечора заворушився поранений солдат. Підвівся з постелі.
Ластівкою кинулася до нього Марія, скрикнула радісно. За вікном сяяв примарний місяць. Очі бійця в тому промінні здавалися бездонними, прекрасними. Дівчина завмерла, затамувала подих. Ждала.
Він поглянув на вікно, на неї. Прошелестіло тихе запитання:
— Де я?
— У друзів, — видихнула Марія.
— У друзів, — повторив солдат. — У братів… У майбутньому світі?
Марія не зрозуміла. Похитала головою.
— Це село Рудки. На Лівобережжі.
— Рудки? А-а, знаю…
Його свідомість ще борсалася в тенетах слабості та марень, насилу входила у світ реальності. Він заплющив очі. Пригадував: Рудки, південніше Сміянів, над старовинним дніпровським річищем. Колись він з дідом Василем плавав тут. Гарні протоки, багато риби. Як він сюди потрапив? Коли?
Зненацька прорвало загату пам’яті. Мозок пронизало вогняним шворнем. Бій… Розстріл… Рятунок… Довга, моторошна втеча в нічних сутінках… Дивне видіння… Що це було? Сон? Марення? Чи якийсь прорив часу на грані смерті? Як йому було гарно там, у но-вому, грядущому світі. А тепер — повернення. Знову біль і небезпека. Любов і мука. Хто вона, ця гарна дівчина? Звідки вона?
— Як вас звати?
— Марія.
— А я Микола. Як я потрапив до вас?
— Осінньої ночі. Ви приповзли до нашого гайку. Без тями.
— Тепер згадую. Страшна ніч була. Скільки ж днів я у вас?
— Днів? — Брови Марії печально здригнулись. — Не днів, друже, місяців. Уже весна.
— Весна! — вражено прошепотів Микола. Знесилено заплющив очі. Його тонка, висх-ла рука лягла на руку Марії, вдячно стисла її. Марія замовкла, причаїлася. Хай продовжиться мить. Хай вічно так солодко щемить серце. Вона досягла свого, вирвала його з пазурів байдужої смерті.
І полетіли тривожні дні, короткі ночі.
Микола ходив по хаті. Тренував ноги, руки. Говорив мало. Більше мовчав. Згадував. Інколи скулювався в куточку, заплющував очі, шепотів щось, легко помахуючи рукою. Марія завмирала, стурбовано поглядала на нього. Не дай боже, в нього щось порушено? Ад-же куля ковзнула по скроні. Може, з-за того він майже нічого й не говорить про себе?
Тривожилася мати. Завішувала вікна. Ходила вечорами довкола хати. Шепотіла доньці:
— Боюся я чогось, віщує серце щось недобре. Помітять — заберуть і тебе, і його.
І лихо прийшло.
Вже перед цим Сидір кілька разів приставав до Марії, — люто виказував їй:
— Тягнеш? Обманюєш? Вигадуєш час? Усе гадаєш, що обкрутиш мене? Не на такого напала… Сьогодні ж переходиш до мене! Ясно?
— Зажди! — викручувалась Марія, холонучи від жаху. — Ще день-два!..
Минуло два дні. Марія терзалася невимовною мукою, не знала, що робить, що сказати Миколі.
Пізнього вечора Микола лежав у напівдрімоті. Марія, й мати спали на печі.
В сінях загриміло. Серце дівчини впало. Вона відчувала: прийшло невблаганне, неми-нуче. Відчинила сіни. Побачила вайлувату постать, почула хрипке п’яне сопіння. Відступила через поріг, метнулася до столу.
Сидір вступив до світлиці, гримнув:
— Чому темно? Хіба так… ик!.. гостя зустрічають?
Марія слабіючими руками чиркала сірниками біля столу, намагаючись засвітити кага-нець. Сидір підступив до неї, дмухнув.
— А втім… потемки краще буде… При місяці… Ги-ги… Солодше.
— Що ти хочеш? — скрикнула Марія. — Не смій торкатися мене!
— Е ні, голубонько! — захрипів поліцай. — Номер не пройде. Ти у мене не викрутиш-ся! Сама сказала — два дні. Я чесно ждав. А тепер — дзуськи!
Він стиснув жилавою рукою її перса. Вона закричала, вдарила його по щоці. Сидір гид-ко вилаявся, рвонув дівчину до себе, підім’яв. Розпанахав сорочку, повалив на ослін. Дихав смородом, сопів страшно, гидко.
Марія застогнала, зіщулилася, вдарила його ногами в живіт. Він охнув, повалився на долівку. І ще з більшою люттю накинувся на свою жертву.
— С-сука! — харчав поліцай. — Кому бережеш себе? Думаєш… вернуться, підстилкою будеш большевикам?.. Не дам… сам… спользую.
З печі скочила мати, заголосила. Забігала, смикнула поліцая за піджак.