Чудні слова пораненого тривожили серце Марії, проникали в нього, незбагненно чару-вали. Вона плакала над ним і не ховала своїх сліз.
— Мамо, матінко, що діяти? Чому він не очунює?
— Гей, донечко, стільки ран… Треба ждати…
— А що, коли він помре?
— Не помре, Маріє… Раз вижив досі, то вже не вмре.
— Дивись, мамо, дивись…
Марія хапає стареньку за руку, завмирає в надії. Солдат розплющує очі. Яких зусиль це коштує йому. Він ніби повертається з далекого потойбічного світу. Але погляд туманний, відсутній. Він не бачить нікого. Вії знесилено тріпотять і знову заплющуються.
Так проминули зимові дні. Багато днів. Марія вже не могла уявити себе окремо від по-раненого. Ще не признавалась сама собі, ще боялась подумати, але серце вже знало, боліло.
Як це могло статися? Навіть очей його не видно, не чула жодного ясного слова, не зна-ла — хто він і що. Але серце не хоче слухати жодної перестороги, воно квилить, мов чайка над чаєнятами, над непорушним другом, вириває його з могили, роздирає саван смерті.
Підходила Марія до дзеркальця, дивилася на своє юне личко, на карі очі, на круті чорні брови. Далекі несміливі думки, мов сполохані птахи, пробігали тінню над чолом. Вона соро-милася їх, проганяла. Мати позирала скоса на дочку, печально примовляла:
— Маріє, Маріє, великий тягар серце твоє взяло. Хіба можна так покохати людину, не відаючи, хто вона, звідки вона?
Марійчине личко блідло, вона опускала голову, шепотіла зі сльозами у голосі:
— Не можу наказати серцю своєму, мамо. Не можу…
Замовкала мати. Зітхала, задумувалась тяжко.
Так минали тягучі дні страшної зими.
Того ранку, як завжди, Марія обмила солдата, перев’язала рани. Вогким рушником ви-терла щоки, високе чоло. Гребінцем причесала русяве волосся, в якому вже сріблилася сиви-на, кучеряву бороду.
В сінешні двері хтось гучно загримав. Мати, котра поралася біля печі, кинула рогача в куток, метнулася до доньки. Сухеньке обличчя її було налякане.
— Скоріше закривай його!
Марія тремтячими руками насунула дошки над схованкою пораненого, похапцем наки-нула перину на ліжко. Вийшла в світлицю, стала перед дзеркалом. Зробила вигляд, що причепурюється. А серце калатало, як молот, передчуваючи лихо.
Мати, дрібно хрестячись, попрямувала в сіни. Відчинила. Почувся різкий голос, до хати ввалився захмелілий поліцай. Недбало поставив у куток гвинтівку, почав оббивати сніг. За-бурчав невдоволено:
— Чого замикаєтесь? Боїтеся? Замки не втримають! — і розреготався, — хрипко, гид-ко, нахабно.
Марія мовчала, напружено чекала. Чого завітав небажаний гість?
— Ну, збирайся, дівко!
Поліцай, не скидаючи кожуха, розвалився на ослоні.
— Куди? — злякано стрепенулася мати.
— В Німеччину, — смакує поліцай, вдоволено блимаючи п’яними очицями. — Триста душ з нашого села.
Мати сплеснула долонями.
— Побійся бога, Сидоре! Куди їй їхати?
— Мамо! — різко озвалася Марія, нахмурившись.
Мати замовкла, заплакала.
Поліцай набундючився, прибрав гордовитого вигляду.
— По-перше, я вам не Сидір, а Сидір Панасович. А по-друге, вона в списках. Тим більше, що була піонервожатою, училася в інституті. Готувалася вчити совєцьких байстрюків.
— Отямся, Сидоре! — докірливо кинула мати, — Що ти мелеш? Які байстрюки? А ти ж де вчився? У якій школі?
— Ну-ну! — прикрикнув поліцай, — Потихше! Не той час… — Він встав, ступив крок до Марії. — Гм… Взагалі, можна було б і не поїхати… якщо маєш розум… Я все-таки помічник коменданта, не хто-небудь.
Простягнув руку, торкнувся дівочих грудей. Дихнув сивушним перегаром, облизнувся. Марія, пересмикнувшись від огиди, відштовхнула його руку. Поліцай поточився, відступив до дверей. Посварився пальцем.
— Норовиста! Ну, та нічого. Подумай ще трошечки. Одну ніч.
Розчахнулися двері. Гнівно засвистіла завірюха, ніби вдаряла по струнах обуреного серця Марії. Уже з сіней почувся п’яний голос:
— Не захочеш годувати німецьких блошиць, приходь мити підлогу в комендатурі. Ха-ха-ха!..
…Блимає каганець. Вікна завішені. Тиша.
Між розсунутими дошками блідо-зеленкувате обличчя солдата. Горе й радість Марійчині, мука й надія, любов і сум.
Дівчина, мов тінь, схиляється над ним. Важка дума в серці. Ніжність загорається в чор-них очах. Я не покину тебе, невідомий друже. Не залишу. Я мушу бути тут, з тобою. Я виве-ду тебе з тяжкого полону смерті. Вір мені.
Воскове обличчя бійця непорушне.
А за стінами хати, над світом, над серцем — завірюха, зима.
СЛИЗЬКА СТЕЖКА
Ранком угомонилася заметіль. Сніг улігся пухнастою пеленою на полях, нагорнувся ку-чугурами на сільських вулицях. Яскраве сонце вийшло в чисте небо, засміялися земля, дере-ва, ніби й нема війни, нещасть. Як і колись, як у чудові довоєнні дні.
Марія вийшла на ґанок, вдихнула колюче повітря. Оглянула виднокрай. Радість нечут-но проникла в серце. Хай люди думають, що хочуть, хай дивляться, як хто знає, а вона ба-чить те, що має бути попереду.
Дівчина вхопила відра, коромисло. Пішла до криниці. Голубі тіні на снігу ткали спокій. Дим стовпом вився в небо. Марія жваво почепила відро, почала опускати журавля в крини-цю.
Ззаду почувся скрип снігу. Знайомий вкрадливий голос?
— Сьогодні одправка, дівонько. Збирайся…
Марія проковтнула жорсткий клубок у горлі, повернулася до поліцая. Силувано усміхнулася, не дивлячись в очі, проказала:
— Хіба тут для мене уже й місця не знайдеться?
Рот у поліцая роз’їхався аж до вух, вузькі очі жадібно заблищали:
— Так ти передумала?
— Атож. Працюватиму в комендатурі.
— Марійко, Марусенько!.. — Сидір простягнув до неї руку, приступив ближче.
— Відступи, — оглянулась Марія, опустивши вії. — Який швидкий!
Підняла відра на коромислі, понесла, похитуючи стегнами. Поліцай дивився вслід, блудливо посміхався.
— Сучка, — сплюнула за тином сусідка. — Залицяється. А ще вчилася в інституті.
Марія чула те. Кров’ю обкипало серце. Але мовчала. Вона все стерпить, усе переживе. Чуєш, мій мовчазний друже? Я все перенесу ради тебе.
Миє дівчина підлогу в комендатурі. Над нею, оскалюючись у дикому іржанні, нависа-ють пики поліцаїв.
— Знацця, і студенти вміють сміття прибирати?
— Вилизуй, дівонько, вилизуй! По-интилігентному!
— От і пригодилися совєцькі інститути! Ха-ха-ха!