А потім… Що потім?
Дні й ночі в гестапо. Знайомство з роботою. Страшно, солодко-тривожно. Глибини людських душ — ворожих, зневажених, відчайдушних, застраханих. Генріх поринав у свої обов’язки, мов у трясовину, відчуваючи, як зорі все далі й далі відходять у небуття, мов при-мари дитячих снів…
Нарешті, як знак найвищого довір’я, прийом до "Чорної Ложі". Про неї не знає навіть більшість співробітників гестапо й СС. Лише обрані, лише найдовіреніші. При світлі свічок, у сутінках втаємниченого підвалу Генріх стоїть перед Великим Драконом, обличчя якого надійно прикрите чорним балахоном, і всотує настанови:
— Викиньте всі забобонні казочки про "світлих", "темних", "білих", "вогняних" і тому подібну бридоту. Кольори не мають ніякого значення там, де вирішує сила, мужність і знан-ня мети. Кров червона у негрів і євреїв, у арійців і китайців. Усі жупели ідеологій віддамо ворогам та слабоумним сліпцям, яким належить бути рабами, виробничою силою історії. А що таке історія? Воля сильного! Страх і морок — для мізерних душ, які створили етичні табу й заборола серед нуртуючих сил реальності. Це смішно! Ми кидаємо виклик драглистому світові й, ламаючи так звані етичні, культурні, гуманістичні огорожі, поклоняємося князеві мороку — Великому Невідомому. Там, де для принижених і страхопудів морок сповнений привидів та жаху, там для нас засяють вогнища великих перемог і урочистостей. Юберменш, надлюдина витопче всі застороги так званої цивілізації загнилого світу і витворить ідеали жорстокої сили й всевладності. Що може бути величніше? Чи готовий ти, Циклопе, прийняти нову заповідь? Чи готовий глянути в очі Великому Невідомому?
Генріх хоче запитати, хто він такий — Великий Невідомий, але вчасно стримує себе. Згадує, що тут він не має права запитувати, його право й обов’язок лише відповідати. І він тихо, але твердо видихає:
— Готовий…
— Бачу, — каже Великий Дракон, і його темні очі в прорізах балахона викрешують іс-кри, — що тобі хотілося б знати ім’я Великого Невідомого. Забудь про це. Навіть фюрер на-зиває його "Той". Умій приймати нові істини просто, без роздумів. Відкинь усе, що дає пле-беям зниділий лібералізм. Різець творця — нещадність. Ми — глина грядущого ґенія. Відки-нувши страх і вагання, слухай волю його. Стань його воїном і співучасником торжества. Слова — дим. Обіцяй що завгодно, лай кого завгодно — капітал, плутократів, євреїв, комуні-стів, імперіалістів, — але пам’ятай: сильні — підніжжя творчого поступу Великого Невідо-мого. Капітал — наше джерело. Лаючи його перед плебеями, ми маємо його старанно обері-гати і втаємничувати. Ти збагнув?
І останній спогад. Великий збір усіх членів ложі. Чорні балахони, повна тиша, аж чути коливання вогню свічок у канделябрах. Коротке вступне слово Великого Дракона. Тривожне очікування появи таємничого Великого Невідомого. Гасне світло, і в повному підземному мороці чути кроки. Скрипить поміст біля Великого Дракона. Лунає металевий голос, розси-паючи жах і трепет:
— Воїни мої! Звільняю вас від усього, що зветься людськістю! Ви — мої виконавці, ви — хвилі потоку, ви — снаряди моєї гармати, ви — вістря меча! Хіба меч сумнівається, руба-ючи те, на що опускає його владна рука? Він гартується кров’ю. Забудьте слова, вигадані кастратами, про справедливість і закон. Є лише одна правда, одна справедливість — закон моєї волі й моїх прагнень! Є лише один закон — закон сили й жорстокості! М’якість і жаль — почуття виродків, місце яким у перегної на ваших полях. Збагніть нову заповідь! йдіть під стягом фюрера у пекло останнього іспиту. Це — ваш іспит на право БУТИ Й ПОВЕЛІВАТИ!
Професор отямився від видінь, облизав шорстким язиком пересохлі вуста.
— Згадали? — насмішкувато обізвався гість. — Вітаю вас з поверненням до себе, Цик-лопе!
— Навіщо вам цей маскарад? — втомлено озвався професор.
— Не мені, фон Шварце, не мені! — сухо мовив невідомий. — Всім нам. Не забувайте, що ви військовий злочинець. Для них, — показав рукою на схід. — І підлягаєте трибуналу. Вам пощастило змінити шкіру. Прекрасно. Але ж душу міняти Велика Ложа не дозволить. Битва страшна не позаду — попереду, наші брати не повинні грати з ворогом у піддавки.
— Де я припустився помилки? — здивувався фон Шварц (так, так, тепер він повинен думати про себе в спів’єдності з цим прізвищем). — Чим я завинив?
— Поки що нічим. Крім хіба того, що жадали замести сліди навіть перед своїми брата-ми. Але ближче до справи. Ви днями будете виступати на конґресі в Києві?
— Так, — хрипко сказав фон Шварц.
— Наша переконаність — в унікальності життя в космосі. Як і тисячі літ тому. Бо де винятковість життя, там і максимальне прагнення до влади. Розмазати життя по неосяжному космосу — це прагнення убогих духом, які ідіотський пацифізм і любов до "братів" по розу-му хочуть розпросторити по безконечності. Лишіть ці проповіді комуністам і гнилим гумані-стам. Не личить синам Великого Невідомого розпускати слину у вирішальному герці. За-пам’ятайте, фон Шварце: винятковість життя, культ євґеніки, прагнення до супермена, кот-рий стане володарем всесвіту. Ось проґрама!
Гість мовчки повернувся, щоб піти геть, навіть не дослухаючись, що там почав бурмо-тіти професор. Та за кілька кроків від дверей зупинився, ніби щось пригадавши. Витяг з ки-шені книжку, подав її здивованому фон Шварцеві. Професор глянув на обкладинку, на якій вогнем палав заголовок українською мовою: "Вогонь не спопеляє правди!"
— Що це? — здивувався він.
— Випущено на Україні. Книга про минулу війну. Там є витяги з записів щоденника одного українського вчителя та його учнів. Вони партизанили в придніпровських лісах. Зга-дується й ваше ім’я. Прочитайте, прочитайте. Досить цікаво. Інколи минуле згадувати кори-сно. Погляньте на себе очима ворогів. Тим більше, що їх уже нема… завдяки вашим опера-тивним діям. Ну, ну, справа давня… Солдатська справа… Нам не личать екзистенційні шту-чки. Хай ними займаються інтелігенти. До побачення, Циклопе!
Гість зник, ніби його й не було. Лише в долонях фон Шварца лежала книжка в чорній обкладинці, і на ній палахкотів напис: "Вогонь не спопеляє правди!"