Як він сміє, сопливий хлопчисько з минулого? Що він знає про глибини людських душ і доль? Він ледве встиг ступити на стежку життя і… вмер… випарувався, розтанув, як ранко-ва роса… Хіба це не випадковість, яка рухає історію?
"Випадковість? — іронізує голос. — Вам достатньо цього визначення, щоб заспокої-тись, оберштурмбанфюрер? Чому ж і досі вас переслідує страх? Чому ви ніяк не позбавитесь минулого, хоч і вважаєте його лише випадковістю?.."
Професор сіпнув головою, ніби відганяючи видіння — непрохані, болісні. Вибачливо всміхнувся журналістам:
— Досить, панове. Пробачте, мені ще треба відпочити й підготуватися до подорожі. Гадаю, стенограми конґресу будуть опубліковані, ви ознайомитеся детальніше з моїми теза-ми. Дякую вам, до побачення…
Ще не встигли журналісти покинути зал, як професор відчинив дверцята бару, налив тремтячою рукою келишок коньяку, випив. Оглянувшись назад, уздрів, що біля дверей стов-бичить один з кореспондентів. Здавалося, що він і не думає покидати приміщення.
— Чого вам? — сухо запитав фон Круфт. — Прес-конференція закінчена.
— Для вас, — спокійно озвався невідомий. — Але не для мене.
Він зробив кілька кроків до професора, не зводячи пильного погляду з його обличчя, іронічно ворухнув сухими вустами.
— Ви пізнаєте мене?
— Вперше бачу, — роздратовано сказав фон Круфт. — Що вам від мене потрібно? Хто ви?
— Таке ж питання у мене до вас — хто ви?
— Мені не до жартів, — гамуючи тривогу, сказав професор. — Скажіть, чого вам тре-ба, і попрощаємось. Я не люблю недомовленостей.
— Я теж, — кивнув невідомий. — Але не поспішайте. Прошу відповісти на кілька за-питань.
— Я вже відповів на всі! — ледь не вибухнув фон Круфт. — Ми ж домовилися: подро-биці — після повернення з Києва.
— Заспокойтеся. Запитання нескладне: чи збираєтеся ви в Києві виступати з тими ж ідеями, що й перед журналістською братією чи в недавньому інтерв’ю по телебаченню?
— Яке ваше діло, пане!.. Пробачте, не маю честі знати вашого прізвища. Це моя особи-ста справа, про що й як я буду говорити!
— Це небажано, — сухо сказав невідомий.
— Що саме?
— Рожевий оптимізм у прогнозах контакту…
— Кому небажано? — глумливо запитав фон Круфт, втрачаючи терпіння.
— Великому Невідомому, — тихо, з притиском відповів гість, суворо й гостро дивля-чись в очі професору. — Ви зрозуміли мене, Генріх фон Шварц?
— Ви помилилися, — змертвілим голосом озвався професор, відчуваючи, як розслаб-лююча млость підступає до грудей, обважнює руки й ноги, його пергаментні щоки, сухі й жовтаві, посіріли. — Ви обізналися… Моє ім’я… Йоганн фон Круфт!
— Киньте жарти, Циклопе! Чи вам нагадати вашу клятву?
Професор враз ніби оглух. Таємничий гість щось казав йому, а він думкою перебував десь там, на півстоліття назад, у кабінеті ректора Франкфуртського університету.
…У широкі вікна б’ють скісні промені весняного сонця. На душі Генріха легко, весело. В кишені диплом маґістра, запрошення від директора Мюнхенської обсерваторії.
Чудові перспективи, здійснення юнацьких мрій. Дослідження планет, зірок, Ґалактики. Вивчення можливостей життя в інших світах.
Ректор, сивий, підтягнутий вчений, стоїть біля столу, підбадьорливо киває Генріхові, робить знак підійти ближче. В його кріслі сидить чоловік у чорній уніформі з відзнаками СС. Нарукавник зі свастикою впадає в очі юнакові. Він спочатку кидає усміхнений погляд на есесівця, потім здивовано переводить його на ректора. Той нахиляє голову й завчено, ніби повторює чиїсь слова, каже!
— Генріх фон Шварц, доля посилає вам можливість прекрасного вибору. Я знаю ваші задуми, знаю про запрошення з обсерваторії. Все це чудово. Але вам пропонується інша кар’єра. Вислухайте пропозицію нашого гостя і вирішуйте. Я не буду вам заважати, — й по-вагом вийшов з кабінету.
— Ми пропонуємо вам, Генріх фон Шварц, стати нашим співробітником, — почав гість. — Часу для роздумів мало. Бажано, щоб ви відповіли зараз же.
— Хто такі "ми"? — запитав трохи розгублено.
— Облиште раз і назавжди запитання — хто, що, куди, — нахмурився есесівець. — Та-кі запитання не задаються. Великий рейх готується до походу на Схід. Там — цілий недослі-джений континент, мільйони диких аборигенів. Нам потрібні освічені люди, еліта, яка б три-мала в руках ту хаотичну стихію. Ви розумієте, які перспективи, які можливості? Ви оцінює-те таке довір’я?
Генріх мимоволі виструнчився. Приємний холодок прокотився в грудях, залоскотав у горлі. Есесівець підбадьорливо торкнувся його руки.
— Ви прекрасно склали фаховий екзамен. Тепер найважливіший екзамен — життєвий. Екзаменує фюрер, нація, історія. Ви розумієте? Зорі підождуть. А велика доля рейху — не чекатиме! Ясно вам, Генріху?
— Хайль! — чітко відповів фон Шварц.
Есесівець вдоволено поплескав його по плечу.
— Я знав, що ми знайдемо спільну мову…
Після цього блискавично-несподіваного рішення Генріх цілу ніч не спав. А коли на кі-лька хвилин склеплювались повіки, снилися йому старовинні знаки зодіаку. Вони зловісно ворушилися, підморгували, і чомусь погляд в кожної зоряної істоти був схожим на гострий вимогливий позирк есесівця, Генріх прокидався, вставав, підходив до вікна, дивився на бліді сузір’я над дахами Франкфурте. І здавалися вони йому блідими, невиразними, далекими. Справді, слушно сказав його співрозмовник. Зорі підождуть! А життя… Готується вражаю-чий, історичний похід. Не було ще такого в історії. Німеччина виковує новий порядок у світі. Хіба може він залишатись поза цією героїчною місією? А зірки, інші світи? Хіба ж там, на Сході, не лежать недосліджені духовні континенти? Практично там — інша, чужа цивіліза-ція. Аборигени, джунґлі душ. Потрібен науковий підхід. "В СС, в гестапо достатньо косто-правів, — так відверто сказав гість. — У них відсутнє розуміння ситуації. Це — м’ясники, виконавці, і вони вельми корисні для рейху, бо в такій великій колонії слід буде вживати різ-ні прийоми, в тому числі й силові. Але аборигени все-таки людиноподібні я, отже, їм не чу-жий психологізм. Потрібно буде знаходити ключики для контакту. Тонка психолоґічна на-стройка, науковий підхід…" Так, так, Генріх розуміє це, і стане на шлях пошуку й героїчної дії.