Пересміявшись, хан спохмурнів і суворо сказав:
— Істину знає кожен звір, кожна билина, кожна людина, всякий черв’як і риба. Істина світу — це сила! Вовк ловить степову козу чи зайця, задирає слабкого коня, сильніше дерево глушить мізерніше. Оце і є істина! Посій хліб, залиш поле напризволяще, бур’яни вкриють його, висмокчуть соки землі. Хліба в тебе не буде. Я прийду, прополю бур’яни, силою — ти чуєш? — викину погане зілля і зберу врожай. Ось — істина! Мої воїни полонили тебе. тепер ти мій раб, бо в мене є сила, от і вся істина.
Сила, воїне, Істина життя, його закон. Життя — для сильних, невже ти досі не зрозумів цієї істини?
Доброслав заперечливо похитав головою, гордо випростався:
— Ні, хане Іт-туне, ти бачиш тільки шкаралупу явищ, ядро ж заховане глибше. Істина не може бути в силі. Ось ти мчиш у бій на своєму сильному, могутньому коні. Та маленька стріла валить ту силу на землю. І ти вже під ногами ворогів, і твій тільки що сильний кінь — лише жменя праху. Але й труп коня може причинити велике лихо, коли почне розкладатися і його отруйний сморід рознесеться вітрами. І не завжди вишиє сильний вояк гарний візерунок на сорочці, який легенько вигаптує слабенька дівчинка. А хіба ти не відаєш, що невеличка іскра може породити велетенську пожежу, аби лиш вітер роздув попіл, а з нікчемної зернини можна за кілька літ зібрати гори зерна?! Ні, не сила Істина світу, хане Іт-туне.
— Мудро говорить чужинець, — хитали бородами старшини огрянські, скоса погля-даючи на хана.
Іт-тун грізно метнув палаючий погляд довкола, підвівся на троні й загримів:
— Ти смієш заперечувати мені, нікчемний рабе? Ти, може, сподіваєшся знайти свій хи-мерний храм?
— Я вірю, хане, в свою долю! Мені сяє Лада!
— Ха-ха-ха! Він вірить! Ви чуєте? Так я доведу тобі, в чому істина. Ось тут, піді мною, яма. Тебе вкинуть туди. Десять днів тобі не дадуть їсти. За цей час ти зречешся своєї істини і з усім, що скажу я, згодишся. Що? Ти хитаєш головою? Побачимо! А якщо й витерпиш, ніколи більше не побачиш світла сонця, не те що храму Безсмертя, хай тобі й сяє хоч тисяча ваших Лад! Гей, слуги, чи чули мій наказ?
Доброслава схопили. Під ногами Іт-туна відкрилася темна яма. Сильна рука штовхнула вояка в спину, і він сторч головою полетів униз — у морок, у цвіль і сморід…
Минуло три дні. Три дні мук і страждань. Хан дотримувався свого слова. Ні крихти не кинули слуги в яму, не подали й краплі води.
Вояку видно було крізь грати вгорі, як хан Іт-тун приймав гостей, послів з інших пле-мен. Інколи він розповідав гостям про Доброслава, про його пошуки істини, й тоді дикий регіт розкочувався по залі, регіт торжествуючої сили.
На четверту ніч у Доброслава почала паморочитись голова. Він збагнув, що загниє. Хіба можна чекати милості від цього хижака? Попросити? Згодитися з ним, стати рабом, а потім шукати нагоду для втечі?
Ні, нізащо! Хто вколінкує перед насильником один раз, той падатиме й далі, без кінця!
Боляче затіпалося серце, обруч болю стиснув чоло. Доброслав згадав рідний край, ши-рокий плин Славути, ясні очі Троянки, бідолашної дружини, маленького сина. Він думкою прощався з ними, посилав своє благословення, свою безмірну любов. І — до солодкого щему яскраво — побачив вояк перед собою рідну оселю. Вони сиділи з Троянкою біля вогнища, і вона співала йому якусь тужливу прадавню пісню. Навіть не словом, одним покликом любові, болючою журою будила вона серце троянина.
Видиво розтануло, щезло. Вояк простягнув руки до зникаючої постаті дружини, ніби хотів утримати біля себе рідний образ, луну тривожної пісні. Припавши щокою до цвілих стін ями, він прошепотів палкі слова вітання рідному краю, і тужливе ридання вирвалося з його грудей.
Раптом згори почулось якесь шамотіння, тихий голос. Доброслав стрепенувся, звів очі вгору. На тлі ґрат неясно вимальовувалася маленька постать.
— Хто ти? — хрипко запитав Доброслав.
— Тихо, — прошепотів голос. — Я ханова донька. Не гнівайся на мене, троянине. Я слухала твою розповідь про істину. Мій батько неправду сказав. Серце моє підказує, що правда з тобою! Ти хоробрий і добрий!
— Скільки тобі років, люба дівчинко?
— Дванадцять. Та я вже велика. Я теж мрію про далекі, чарівні краї. Ти схвилював ме-не, троянине. Чим допомогти тобі?
— Не знаю, — гірко мовив вояк. — Ти накличеш батьків гнів.
— Не турбуйся про те. Ось, візьми… Тут м’ясо, вода… Лови!
— Хай щастя всюди супроводить тебе, ластівко степова!
— Мене звати Сойфулі. Я б щодня передавала тобі їжу, та боюся — побачать.
Ханова донька зникла. Доброслав миттю знищив кусень м яса, пожадливо випив поло-вину бурдюка води. До тіла поверталася міць, пояснішав розум. Радісні думки, нади завиру-вали в свідомості.
"Хай усі добрі сили благословлять тебе, ніжне створіння! Серце твоє чисте, не запля-моване жорстокістю й злочином. От і помиляєшся ти, хане Іт-туне! Силу твою й батьківський наказ перемогла сердечна доброта доньки твоєї".
Сойфулі знайшла вихід із скрутного становища. У ямі, в якій сидів древляннн, була діра для стоку. Дівчина пускала в ту діру В’юна, прив’язавши до його шиї торбу з їжею, і вірний пес проповзав до свого господаря. Доброслав щодня мав харч та воду. Тнм же шля-хом випроваджував собаку назад.
Тепер він не боявся смерті. Проте лежав непорушно в кутку, щоб хап ні про що не здо-гадався. Так збігло десять днів, по яких хан Іт-тун схилився до ями й насмішкувато запитав:
— Ти живий ще, троянине?
— Живий, — тихо, але ясно відповів Доброслав.
— Дивно! Хвалю. Ти сильний вояк. Це радує мене. Послухай, що скажу тобі. Виходь на волю, йди в мою охорону. Даси мені клятву вірно служити, — житимеш краще від воєвод троянських.
У залі всі замовкли, очікували відповіді. І ось з ями пролунали сумні слова:
— Ні, хане Іт-туне! Не буду я тобі служити, бо не в силі істина. А тільки істині можна служити не задумуючись.
Аж заскреготів хан зубами від злості, тупнув ногою.
— То знай же, що ніколи ти не вийдеш з цієї ями, не побачиш ні химерного храму сво-го, ні рідної землі, ні сонця. Не хочеш служити силі — згинеш в землі!
— Воля твоя, хане! Та істина вища від сили!
І потяглися для Доброслава довгі ночі й дні. Йому давали шмат тухлого м’яса щодня, смердючу воду в бурдюку. Та це його не турбувало. Сойфулі через день посилала В’юна з добрими припасами, їсти й пити вистачало.