Очі Доброслава запалахкотіли рішучістю.
— Я готовий вмерти, аби лише поглянути на неї. Я йду, старче.
— Хай Дивоколо береже тебе!
І зібрався в дорогу Доброслав. Сів на вороного коня, потримав на руках сина. Перехи-лився з сідла, поцілував дружину Троянку, смикнув вуздечку.
Щось хотіла сказати Троянка, та подих перехопило, хвиля відчаю сповнила груди, стримала сльози. Кінь заіржав, з місця ринувся вскач, стелячись чорним птахом понад лоза-ми, понад бур’янами. Хмара куряви заклубилася за ним. І тоді, шалено загавкавши, з припо-ни зірвався улюблений пес Доброслава В’юн і кинувся услід за господарем. Троянка бачила, як муж її зупинив коня, підхопив собаку на сідло й поскакав далі. Що ж, так мусить бути! Вірність хай буде поряд з подорожнім, з самотнім мандрівником. Там вона більше потрібна.
Затихло іржання коня, зникла постать вершника. Тільки стугонить земля та луна, зати-хаючи, котиться лісом.
Тоді Троянка не витримала. Впала на теплу землю і заридала тяжко. Внизу, втішаючи її, виводив журливу пісню Славута, а над нею гомоніли густими вітами дерева, мов переда-вали одне одному дивовижні вісті про хороброго вояка, що рушив у далекі краї на пошуки Істини.
Не день і не ніч їде понад берегами Славути Доброслав. Густими лісами, звіриними стежками пробирається він на схід. Не хоче виїжджати в степ — там наскочать мандрівні розбійники, від них не одіб’ешся.
А тут — надійний захист від ворожого ока, здобичі скільки хочеш.
Спадає вечір. На небі загорається зірка. Вона переливається живим вогником, тремтить, хвилює серце Доброслава, мов погляд рідної матері. Вперед, вірний коню! Вперед, друже В’юн!
Їде вояк місячної ночі понад берегами. Верби схиляють до води свої коси, у хвилях гра-ються русалки, підморгують зеленими очима, простягають до мандрівника білі рукн.
— Іди до нас, чорнобровий хлопче!
— Не можу, дівчата річкові! Поспішаю в далекі краї, шукаю правду-істину.
Замовкає сміх русалок, привітно здіймають вони вслід Доброславу вінки з білих лілей і співають ласкаві пісні на честь хороброго вояка.
Та ось порідшали ліси. Перед вершником простяглися неосяжні степи. Бур’яни, мов стіна, стоять до обрію, гірко пахне на сонці полин, у небі виглядають здобич орли. Де-не-де височать у мареві могили. Бережись, вояче, це ворожий край. Гасають по широких просторах розбійники степові — огри. Примітять чужого — не жди пощади.
Серед бур’янів ляже на годинку спочити Доброслав. Рядом куняє вороний кінь. В’юн охороняє їх, чуйно прислухаючись до звуків степу, або нишпорить довкола, видобуваючи з нірок на обід собі мишей чи ховрахів.
Увечері знову вперед. Полини глушать чужі запахи, дурманять голову. Шепоче тирса, заколисує. Тільки зірка вечірня палає в небі, в тій стороні, звідки він вирушив у путь, — підбадьорює, нагадує, заспокоює…
Несподівано підкралося лихо. Зморений, голодний, заснув одного разу вояк. Не чув ні гавкання В’юна, ні іржання коня. Спіймали напасники пса, зв’язали Доброслава.
Кинувся вояк, рвонувся, застогнав від болю. Розплющив очі й усе зрозумів. Ганебно за-вершуються його пошуки. Прив’язали розбійники Доброслава до спини коня, рушили. Воро-ний понуро йшов у гурті чужих коней, а В’юн жалібно вищав за ґратами клітки на де-рев’яному двохколісному фургоні.
Надвечір ця валка прибула в городище огрів, недалеко від порогів Славути, й зупини-лася біля кам’яної будівлі посеред селища. Біля входу височіло два боввани з хижими лиця-ми та вишкіреними зубами: певно, то були ідоли кочівників.
Вороги стягнули вояка з коня, розв’язали, штовхнули в плечі. Він розправив занімілі руки, підійшов до сходів, на яких побачив огряжського хана. За ним вели вороного, несли в клітці В’юна.
Глухо загриміли тулумбаси, прозвучали бойові роги. Гостроверха шапка із срібним шпилем вінчала вузьку голову хана, з-під шапки пильно, несхитно дивилися на полоненого темні гострі очі, на пишне різнобарвне вбрання спадала довга чорна борода.
Вожак розбійників щось сказав хану. Той задоволено кивнув. Потім байдуже зиркнув на Доброслава.
— Пса однесіть доньці, — наказав він. — А коня — до мого гурту.
Повернувшись, хан пішов до зали, до якої впхали і Доброслава. Очі Доброслава поба-чили в напівтемній залі підвищення, на яке всівся володар огрів.
— Я хан огрів Іт-тун, — звернувся хан до Доброслава. — Відповідай мені, звідки ти, хто? Бачу по вбранні твоєму, що ти троянин?
— Правду мовиш, хане Іт-туне, — відповів Доброслав.
— Хто єси в своїй землі? Як звати?
— Простий вояк. Звати Доброславом.
— Як потрапив у мої землі?
— Я нічого злого не мислив ні проти твоїх воїнів, ні проти тебе, хане Іт-туне. Я їхав у далекі краї за велінням власного серця.
— Куди ж вело тебе серце, троянине? Що ти міг зробити в чужих краях сам, без товаришів, без захисту?
Доброслав якусь мить вагався, а потім у голові його майнула химерна думка. А що, ко-ли розповісти ханові про все — про свої пошуки правди, про таємничу істину, до якої він прагне вже багато літ? Може, зрозуміє? Адже є серце і в огрів. Може, відпустить Іт-тун Доб-рослава і віддасть собаку та коня?
Вояк поклав руку на груди на знак своєї щирості й почав розповідати. Про своє праг-нення до правди, про муки душі, яка не бажала миритися з темним, нікчемним життям лю-дей, про бесіду з відлюдником, котрий розповів йому про статую Істини в храмі Безсмертя. Хан слухав, не перебиваючи. Нічого не можна було прочитати на його суворому обличчі, в очах, прихованих густими кущами чорних брів. Слухали й сподвижники хана — слуги та воїни, мудреці та радники, що стояли обіч трону, слухала й донька ханова, виглядаючи з-за дверей.
— Отож я й вирішив, хане Іт-туне, — палко закінчив свою оповідь Доброслав, — знай-ти той храм, відкрити ясне лице Істини, щоб воно засяяло, якщо не нам, то дітям нашим. Іду по світу, поспішаю за ранковою зорею надії, до сходу сонця: може, хто скаже мені — де храм Безсмертя. Ти довго жив на світі, хане Іт-туне, багато знаєш, — може, чув що-небудь про це і вкажеш мені вірну дорогу?
Довго мовчав Іт-тун, роздумуючи. Потім підняв лице, гостро глянув на троянського во-яка. І засміявся зневажливо. Почали сміятися й воїни хана, хоч і не розуміли, з якої причини.