— Нічого страшного! — проспівала мати заспокійливо. — Дівчина втомилася. Роман проведе її. Сам винен. Залишив її напризволяще. Дискусію розвів.
Євген махнув рукою, вибіг з квартири.
Роман, насвистуючи пісеньку, уже підіймався по сходах. Він побачив брата, підморгнув.
— Переживаєш? Не переживай, я одвів красуню додому. Спати захотіла.
Євген підступив до Романа:
— Ти… неетична худоба! Ось ти хто!
— Е, хлопче, — обурився Роман, і його гарне обличчя потемніло. — Знай міру! Сусіди почують.
— Хай чують, хай знають! А я не бажаю з тобою мати нічого спільного! Хіба ти брат?..
— Послухай, — знизав плечима Роман. — Що я таке вчинив? Ти захопився дискусією, поринув у хащі риторики, а вона попросила, щоб я провів її. Що тут неетичного? Хіба б ти так не зробив?
Євген, одвернувшись, мовчав.
— І потім, — вів далі старший брат, — ти її не купив на базарі. Вона вільна і може со-бою розпоряджатись, як хоче. Я йду спати, а ти, коли охота, шуруй до неї.
Євген сплюнув і побіг униз. Хряпнув дверима. Обурено попрошкував униз по Толсто-го. Сівши на тролейбус, доїхав до Пролетарського саду. Ходив понад кручами, розвіював злість, образу. Злість на себе, образу на Романа, на Оксану.
Обурення потроху втишувалось. Але образа не проходила. Вона покинула його вечір, його іменини. Їй стало нудно. Їй чужі такі думки, такі розмови. Ну що ж, силою милий не будеш! Любові не нав’яжеш. Хай вона робить так, як хоче, як бажає її серце.
Тільки чому ж так болить у грудях? Чому так плаче душа? Що з тобою, серце?
Вітер налітав з Дніпра, грався віттям дерев. Зоряна ріка котилася до заходу. А Євген до пізньої ночі міряв кроками алеї і не міг заспокоїти ображеного серця.
НІЧ
Вони знову разом.
Позаду хвилювання, сумніви, терзання. Ніщо не допомогло. Нещадний вихор гнав Ок-сану назустріч невблаганності. Вона не знала, що це таке, як його позбутися. А може, й не хотіла.
Викликала в пам’яті образ Євгена, та він покривався туманом, відходив у небуття. Кар-тала сама себе за поспіх, за необачність, за легковажність, але думки були скоротечні, невагомі, безсилі.
Натомість перед внутрішнім зором поставав образ Романа — яскравий, бажаний, гаря-чий. Він переслідував, манив, як магніт. Вуста прагли ще й ще того жагучого відчуття. Вона летіла назустріч йому.
Вони прийшли до якихось знайомих у Десятинному провулку. Там було ще дві пари. Оксана познайомилася з хлопцями, дівчатами. Нічого особливого. Дівчата з нафарбованими віями, виліплені по кіновзірцях; банальні хлопці з грубуватим жаргоном. Та яке це має зна-чення?
Роман був ввічливий, люб’язний. Він мало говорив, загадково дивився в очі Оксани, купав її в хвилях жаги. Вона вдячна була йому за те мовчання.
Крутився магнітофон, лунали мелодії фокстротів, танґо, чарльстонів. Під ці мелодії можна танцювати, можна покласти руку йому на плече, відчувати жар, що так і пашить від нього.
Оксана усміхалася комусь, відповідала на якісь запитання. "А ви читали Хемінґуея? Невже не читали? Так ви багато втратили!" "На виставку Реріха черга була зо два кілометри. Я стояла п’ять годин. І таки достояла". — "Ну й як?" — "Потрясно. Колір, екзотика, гори!" — "А мені більше до вподоби Пікассо. Чудо! Дивишся — голова обертом! Яка експресія, яка тайна! У Реріха все на поверхні. Потім холоднувато — сніги, гори. А Пікассо розчиняє тебе в складнощах світу, веде у хаос почуттів, у таємницю нашої заплутаності".
Й не згледілися, як хлопці й дівчата розійшлися. Роман і Оксана залишилися вдвох. На-стала тиша.
В кімнаті було порожньо. На столі об’їдки, забруднена скатертина, попільнички з недо-курками. І вони — віч-на-віч. Та шум машин за вікнами.
Оксана здивовано прислухалась. Поглянула на Романа, що сидів навпроти неї.
— А де ж усі?
— Розійшлися…
— А господиня?
— Її нема.
— А ми?..
— А ми… разом…
Він встав, повільно, дуже повільно наблизився до неї, взяв за руку.
— Ми завжди будемо разом, любов моя, вічна моя, радосте моя!
Вона заплющила очі, прошепотіла:
— Ще, ще говори…
Він підняв її зі стільця, поцілував. Забунтувало тіло, спалахнуло вогнем. Вона важко дихала, пливла у вирі жаги, ждала. Чого вона ждала?
Він поніс її, притиснув до себе. Золотиста коса розпустилася, Роман цілував крізь пасма волосся її губи, щоки, очі.
— Неси, неси! Цілуй мене. Пригортай мене. Я твоя, навіки твоя.
Він поклав її на ліжко. Прохолодні простирадла приємно обняли її. Спати, спати, спо-чинути, поринути в мрії, в небувале.
Він скидає з неї сукню, панчохи, пояс. Що він робить? Навіщо? Так… не можна… Так непристойно… її ще ніхто не торкав…
Вона хотіла щось сказати, заперечити, але тіло не слухалося, руки обважніли, повисли, як зламане віття.
Роман жадібно обнімав її, пестив тремтячими руками неціловані груди.
— Зажди… зачекай!
Вона щось бурмотіла, опиралася. Та ніби обвал з гір покотив її вниз, вниз, до прірви, до мороку, до таємниці. Болем пройняло тіло. Блискавиця осяяла на мить свідомість. Оксана жахнулася, закричала, запротестувала, але вже нічого не могла вдіяти. Нічого.
Тіло безвладне, не належить їй. Воно розтерзане, змучене, принижене. Таке відчуття панувало лише хвилю. І відкотилося в далину. Безладно промайнули уривки думок: Марія… пришелець із всебуття… Євген… його сині дитячі очі… Сині чи сірі? Чому Євген? Звідки пришелець? Де вона, що з нею трапилося?
Вона розплющила очі.
Роман стояв біля вікна, хутко вдягався. За вікном блищали зірки. Оксана провела рука-ми по своєму тілу, жахнулася.
— Де я? Що зі мною? — простогнала.
Він кинувся до неї, став на коліна, припав вустами до руки, почав цілувати.
— Ти зі мною, голубонько, — ніжно прошепотів. — І завжди будеш зі мною. Так ти, виявляється, дівчина? Ти мене вбила! Чесно кажу! Ми одружимося. Я скажу мамі. Ти згодна, Ксеню? Ти любиш мене?
Темрява застилала Оксанині очі. Хвиля сорому котилася в свідомості. Що з нею трапи-лося? Яка сила кинула її в обійми цього хлопця? Така жага, такий порив… А потім — по-рожнеча, спустошеність і огида. Де ж кохання? Де божество тайни? Де воно?
Вологі руки Романа, липкі вуста, осквернене тіло…
Ніч, ніч! Що ти наробила?
Мелодія четверта
ГОРЕ І РАДІСТЬ
ГОРЕ
Оксана вийшла з теплохода у гирлі Десни. Відділилась від гурту пасажирів, зняла чере-вики, поволі побрела по мілководдю. Понад лозами, понад плесом ріки з криком літали білі мартини. Вона задивилася на них, зітхнула. Потім вибрела з води, притулилася щокою до тонкого тремтливого стовбура верболозу. Замріяно оглянулася довкола. Як давно вона не була ось так, на самоті з красою. Як тут невимовно гарно, вільно, чудово. Звідки ж у серці тривога й біль?