Дівчина сплеснула руками, всі засміялися. Василько поправив окуляри, знову звично тицьнув пальцем у груди Євгенові.
— Ти лаєш технічну цивілізацію, хоч і користуєшся нею. Ти мрієш про всебуття, але як ти досягнеш його? Адже людина має вельми обмежені орґани чуття. Ось вона й надолужує брак чуттів науково-технічними замінниками. Техніка допоможе людині, продовжить її політ у безмірність.
— От-от! Нещасна істота, оточена океаном машин. У шкаралупі з армії роботів та пристроїв. І ти вже не знаєш, як далеко завели тебе твої помічники від течії матері природи. І ти вже деградуєш, бо обмежена форма не може існувати вічно. Щоб щось вічно існувало, треба щоб воно вічно розвивалося, розкривалося. Сама людина, а не її пристрої, машини. Отже, для людини лише дві дороги: або розкриття аж до всеєдності, всеповноти, або смерть, передача своєї волі техноеволюції.
— А як ти мислиш собі вічний розвиток? По яких напрямках? Де та потенціальна пупо-вина, куди можна вростати, щоб розширювати себе у безмірність?
— Таких напрямків безліч. Треба шукати їх. Фрагменти можливостей існують у снах, мріях, у психокультурі, у фізичній культурі, у розкритті таємниці нашого походження, в опануванні тим імпульсом еволюції, що привів нас від амеби до мислячої людини.
— Даремні ваші суперечки, — озвався Петрусь. — Гарні твої мрії, Євгене, але все це лише пунктири чогось далекого, ще нереального. Мені, правду кажучи, найбільше сподоба-лася твоя остання пісня-імпровізація. Зона страшенно актуальна. Які там у тебе слова? "Чо-му не сядуть ластівки в долоню нашої руки?" Ось де правда! Ми так далеко відійшли від природи, що тваринний світ жахається нас. Крім тих випадків, коли тварини потрапляють у заповідники, де їх люблять, єднаються з ними. А це ж можливо, щоб ластівки сіли в долоню нашої руки, йдеш по вулиці, а в тебе на плечі ластівка.
— Здорово! — скрикнула білява дівчина. — Ґеніально! І по-моєму, саме цим шляхом ми можемо прийти до об’єднання життя в цілість. Ґеніально!
Роман схилився до Оксани, прошепотів:
— Вам подобається суперечка!
— Я втомилася, — заплющила очі дівчина. — І нічого не розумію.
— Базікання, — згодився Роман. — Давайте я проведу вас додому. Хай собі спереча-ються…
Вони тихенько вийшли в коридор, спустилися східцями на вулицю. П’янке повітря лип-ня трохи прояснило свідомість Оксани. Вона йшла Володимирською вулицею поряд з Рома-ном, мовчала, глибоко вдихала пахощі липового цвіту, що пливли в нічних сутінках. Перехожі оглядалися. Долинула фраза:
— Чудова пара…
— Так ви скрипачка? — запитав Роман.
— Атож.
— Я краєм вуха чув. Жаль, що не заграли сьогодні. А все через Женьку. Він лише про себе думає. Про свої химери. А в нас є скрипка. Дідівська. Спеціалісти кажуть, що знамени-того майстра, італійця.
Оксані було приємно, що Роман говорить про неї. Євген же за цілий вечір не запитав нічого, не запропонував зіграти. Все про себе, про свої мрії, про свої вигадки. Самозакоха-ний!..
— Ви коли-небудь заграєте для мене? — Роман довірливо схилився до неї, зазирнув у вічі. Ніжно потиснув пальці. Дівчина не одняла руки. Прикрила вії, на щоках заграв рум’янець.
— Заграю…
Вулиця хвилями накочувала сміх і гомін, вогні й шум машин, таємниче похитувалися каштани, весело пливли люди, мов безмежна ріка. І розмови Євгена здалися їй мудрствуван-ням, одірваним від реальності. Як легко, як радісно жити. Хочеться летіти, хочеться грати, співати й бути щасливою.
Роман знадливо шепотів:
— Така, як ви, може потрясти серця сотень, тисяч людей. Ось де реальний шлях до тво-рення нової людини. Чаклунство музики й краси самого творця. Це така сила, якої не знай-деш у всьому космосі. Євген хіба збагне таку просту істину? Спілка ясного, тверезого розуму й ґеніального ніжного серця, така спілка може здійснити багато, дуже багато! Хіба треба уск-ладнювати прості речі? Життя, мов пінисте шампанське. Пий його, смакуй, доки воно грає. Невловима мить чарів кохання. Блискавиця!
Оксані здавалося, що його слова обплутують її, заколисують, тішать, обіцяють насоло-ду. Щось у ній протестувало, застерігало, але те щось було глибоке, далеке, мов у безкінечності, а голос юності, жаги нечутно просив: колихай, заколисуй. Приспи мене, не дай прокинутись. Хай буде мелодія, хай буде казка. Бажання легкості, доступності, простоти звучало орґаном, бентежило. Майнув у свідомості образ Євгена, його похмуре обличчя, й одразу ж пропав. Що їй Євген?
Вони зайшли у ворота Оксаниного будинку. Дівчина показала на темний отвір входу.
— Тут я… живу… З мамою…
— Така чарівна квітка — в сутінках? — здивувався він. — Вам потрібне сонце, добрий садівник, простір.
Вона глянула на нього. У відблисках ліхтарів обличчя Романове здавалося таємничим, прекрасним. Він важко дихав, чомусь тремтів. Та дрож передалася їй, серце дівчини застука-ло сильно й болісно. Він схилився, припав до її вуст. Вона стрепенулася, завмерла. Було со-лодко, гаряче, хвилююче. Розкрилася безодня. Оксана відсахнулася, притулилася до стіни.
— Зустрінемося завтра, — прошепотів Роман. — Ми будемо разом. Завжди. Оксано, я люблю вас. Я люблю тебе. Ти прийдеш?
Вона мовчала. Уривчасто дихала. Поволі пішла до дверей, спустилася східцями вниз. Завмерла білою плямою. Нарешті долинуло тихе, ледь чутне:
— Я прийду, Романе.
ОДИН
Гості почали прощатися. І лише тоді Євген отямився від чаду суперечки, побачив, що Оксани нема. Гера спостерегла, що іменинник побагровів од хвилювання, зловтішно засміялася і, фарбуючи губи біля дзеркала, їдко відзначила:
— Ти проспівав Оксану, лопух! Проспівав і продискутував! Ось ілюстрація до того твердження, що романтик ніщо супроти прагматика! Доки ти милуватимешся красою й грайливістю рибки, прагматик засмажить її на сковорідці і любенько схряпає. Затямив?
— Іди к бісу! — рявкнув Євген і кинувся на кухню, до матері. Вона глипнула на нього, злякалася.
— Що з тобою, синку? На тобі лиця нема.
— Де Оксана?
— Яка Оксана?
— Дівчина, з якою я прийшов.
— Я що, стережу твоїх дівчат?
Клава сердито бовкнула:
— Роман повів твою Оксану. Ще тоді, як ви там про щось кричали.
— Роман? Чому Роман? Як він смів? Чому вона пішла з ним?