— Де ж ви покладете мене? — спитала.
— Ми спимо в одному ліжку всі троє. Матері немає, то на її місце... Ми від стіни, а вона скраю...
У маленької Галі був пустотливий вигляд, а Ілько супив чорні брови й зовсім не квапився роздягатись, як його сестричка. І коли їхня пізня гостя вимкнула електрику, він, так і не скинувши сорочки й штаненят, уклався біля голої та холодної стіки. "Лишенько, які вони сухоребрі, які недоглянуті, які занехаяні. Самі ж і перуть собі... Й не відають, що їх чекає завтра, післязавтра. Добре, коли потраплять до одноге притулку. А коли до різних? І загубить тоді брат свою сестру, й можуть більше ніколи не зустрітись. І я ніколи їх більше не побачу. Сьогодні — востаннє. І вперше. Але до чого тут я?" Вона лежала на краю ліжка, там, де завжди лежала їхня мати. ("І моя мати",— мимоволі подумалось). Діти, поклавшись горілиць, посвічували в темряві очима й дихали рівно, насторожено. Худеньке тільце дівчинки пахло гіркуватими ставковими водоростями, і чути було, як ритмічно й злякано б'ється її серце. І так само можна було почути, як б'ється серце хлопчика. "А мабуть, вони чують моє. Моє серце б'ється навіть голосніше, ніж їхні, й вони зараз мовчки слухають голос мого серця".
— Розкажіть казку,— пошепки озвалась дівчинка.
— Я не знаю казок,— подумавши, відповіла.
— Ваша мама ніколи не розказувала казок? — здивувалась дівчинка.
— Ніколи...
— Вона не знала ні однієї казки?
— Ні.
— Мабуть, вона була вже зойсім стара й позабувала,— здогадався хлопчик.
— Але ми зараз придумаємо свою казку.
— Таку, якої ніхто ніколи не чув? — прошепотіла дівчинка.
— Авжеж, ніхто не чув, бо ми її складемо втрьох.
Діти принишкли в темряві. За вікном проїхала машина, її мигливе світло проникло в кімнату, спалахнувши золотими іскорками в усіх зіницях.
— Можна, я перша почну? — озвалась дівчинка.— Жила на світі баба-яга, костяна нога...
— Е-е, це не наша казка,— перебив хлопчик.— Про бабу-ягу багато казок... Можна, я почну? Жив-був змій із дев'ятьма головами...
— Е-е,— заперечила дівчінка,— про зміїв теж є багато казок.
— Діти, послухайте мене... Давайте складемо казку, де не буде ні баба-яги, ні змія з дев'ятьма головами. Хай це буде казка про щастя. Ось хоча б таку... Жили на світі брат і дві сестри. Старшу сестру звали Галя, й меншу сестричку мати теж назвала Галею.
— Хіба так буває — дві сестри Галі? — засумнівався хлопчик.
— А чому ж ні? Ось твою сестричку звати Галею, й мене теж звати Галею.
— Ага, буває,— поміркувавши, згодився той.
Втрьох, перебиваючи одне одного, склали спільну казку, й коли нарешті почулось сонне дитяче дихання, вона вмовкла. Звівшись на лікті, дивилась на їхні обличчя, намагаючись розгледіти те, що було відоме тільки їй. І, можливо, ще не знала, а тільки здогадувалась підсвідомо, що ніколи не зможе кинути цих дітей, бо віднині вони були їй не чужі, а рідні, віднині вони були її братом і сестрою, меншими, а вона — їхньою старшою сестрою, кровною, вже досвідченою. Здогадувалась, що, сама гірко скривджена, вона не захоче, аби ці дві крихітки звідали те саме, щоб вони були обділені ласкою, сердечністю, чулістю. Хвиля материнського тепла піднімалась у її грудях, і, схлипуючи крізь зуби, вона гладила долонею то чубату хлоп'ячу голівку, то м'які й довгі пасемка дівчинки, і в цю мить начебто десь далеко відступали всі кривди й образи, натомість душа сповнювалась світлом доброти.
Матрос, видно, вже давно був списаний на берег, проте й досі форсив у смугастому тільнику й широких та важких штанях-кльош. Татуюванням він нахвалитися не міг, хіба що маленьким якірцем на зап'ясті лівої руки. Безкозирка на круглій, як динще бочки, голові сиділа немов улита.
— О, й ви тут сходите,— мовив до високої дівчини, яка скочила слідом за ним із автобуса на занесене густою подільською курявою подвір'я автостанції.
Дівчина була вогнисто-руда, й коси її роздимались хвилями тугого полум'я. Під тим полум'ям світилось чистою б