Сльози текли до кутиків уст...
— Давай, Галю, сповідайся від душі!..
— І я надумала приїхати сама до матері. Не збиралась ні звинувачувати її, ні дорікати. Я вже доросла, так? Я вже самостійна, так? Просто хотіла глянути на свою матір. Ніхто цього права відібрати в мене не може, навіть мати, так? Гляну, думаю, і поїду назад. Чи на фабрику свою, чи ще куди. Світ великий, не без добрих людей... От і приїхала. У палаті лежить, розплющила очі, питає в мене: "Хто ти?"
Дівчина вмовкла і задумалась, її обличчя у вечірніх сутінках хворобливо побілішало, а блакитні очі поглибшали й потемнішали.
— Несторе,— озвалась спроквола.— Вона помре. А їй не можна вмирати.
— Не можна? Чому? Така мати — страшна? Ти її жалієш?
— Жалію.
— А вона тебе пожаліла? — Нестор поклав на столі пудові кулаки.— Скажи, пожаліла?
— Ні. Вона жила не для мене, а для... Розказували, є тут один. Любила! Купувала його любов як тільки могла. Ціною мого життя... ціною життя своїх дітей. Чужу байдужість купувала, чужу жорстокість! Чуєш, Несторе, в неї є ще двоє дітей. Крім мене. Я для неї — ніхто... Їх жалко...
— Себе пожалій.
— Вони ж не винуваті ні в чому. Як і я... Ми не вибираємо собі матерів і батьків не вибираємо. А якби можна було вибирати?
То шепотіла, то голос її лунав різко, і в тих перепадах тремтів біль.
— Ага, кого б ти вибрала, якби можна? Я б не вибирав — ні батька, ні матері, вони обоє в нормі. В нормі, розумієш?
— І я б не вибирала, хоча й нема... Слухай, Несторе, а може, саме в цю хвилину, саме в цю...— Вона сповільненим поглядом обвела кафе, відвідувачів, ковзнула по вербах за вікном, увібрала зорем лісові хмари на небокраї, прудких ластівок над верхами тополь.— Чуєш, Несторе...
Матрос, списаний на берег, зачарований таємничою мелодією її голосу, теж прагнув почути щось особливе...
Дівчіна й справді щось почула — в єстві своєму чи поза єством, а тільки ввелася із-за столика і, мовби звана тим покликом, пішла з кафе...
Блукаючи безцільно, дівчина знову опинилась біля лікарні. Стоячи за огорожею, вздовж якої росла кущами акація, вглядалась у вікна. Деякі темніли глухими більмами, деякі повнилися ясним мороком ламп денного освітлення, і поміж них — заплющених уві сні й розплющених у напівсні — силкувалась відгадати вікно палати, до якої сьогодні заходила. Не запам'ятавши, тепер дорікала собі, сповнюючись відчаєм, наче від того, якби могла поглянути у вікно материної палати, залежало щось дуже важливе, таке, що могло зарадити, допомогти, врятувати...
Від лікарні подалася на вокзал... Знайшла поглядом розклад руху поїздів — потрібний їй поїзд проходив через цю станцію вранці. Не опечалившись, а швидше навіть зрадівши, з тьмавого приміщення, що тхнуло гаром, вийшла на пристанційний вокзал...
Перетнувши майдан, дівчина подалась до центру міста... Ось нарешті і той цегляний комунальний будиночок блимав освітленими вікнами...
У під'їзді було темно, і, натикаючись на якісь мішки, ящики та відра, дівчина навпомацки наблизилась до дверей, скрадливо постукала. Прислухалась — ні шереху за дверима. Постукала голосніше — й майже тієї самої миті двері відчинилися, на порозі немов уродилася стрімка хлоп'яча постать. Зараз, яв і вранці, хлопчина скидався на злий дух, свавільний, невпокорений. Мисливський азарт у його виразних — на косий розтин — очах не згасав, либонь, ні на мить.
— Ви до матері? — спитав Ілько.— А вона ще не повернулася з лікарні.
І так само, як удень, під його ліктем загойдались кучматі пасма русявого волосся, яке, розпавшись, умить явило смагляве обличчя сестрички Галі. І так само, як удень, мерехтіли карі вічка, мов равлики, і їхнє живе свічення виражало непогасну цікавість.
— Ще немає,— мовила й дівчинка.
— Може, завтра вже випишеться,— мовила пізня гостя, відчуваючи, як у горлі засвербіло.— Почекаю...Мій поїзд пішов, а наступний іще нескоро. Пустите переночувати?
Діти дружно відступилися з порога, й дівчина зайшла в квартиру, роззираючись.
Квартиру складала одна кімната, яка правила за кухню, спальню, вітальню й комірчину водночас. Біля газової плити стояв мішок з картоплею; в старій шафі з навстіж одчиненими дверцятами виднілись торбинки, пакунки, банки, каструльки; стіл був завалений посудом, ложками, ганчір'ям, серед якого лежав буханець хліба й було розсипано пшоно; ліжко, де жужмом лежали подушки й ковдра; стілець з одірваною ніжкою звалився боком... Коротким поглядом охопивши всю занехаяну квартиру, пізня гостя сказала:
— Весело живете... Ви вже вечеряли?
— Вечеряли,—поквапливо мовив Ілько.— Їли хліб із повидлом.
— Зловили щось удочками чи ні?
— Вона,— кивнув на сестру,— зловила великого карася.
— Отакого,— показала Галя руками.— А йому попадались окунці й дрібненькі краснопірки. Зварили юшку — з перцем і лавровим листям. Уже поїли...
— Завтра на сніданок зготуємо вареники з вишнями.
— Нас учора баба Векла пригощала варениками з вишнями,— сказав Ілько.
— А позавчора тітка Лапиха кликала їсти вермішель із молоком,— похвалилася Галя.
Знову пізній гості цього убогого родинного вогнища перехопило подих. Що її знову привело сюди? Який усвідомлений чи неусвідамлений поклик? Чому не змогла на вокзалі дочекатись ранкового поїзда, аби податися геть ізвідси — від матері, яка й не була їй ніколи матір'ю, бо відцуралася від неї ще в колисці, а побачивши вперше, не впізнала й мовила в напівзабутті:
"Хто ти?" Чому не подалась геть від цих дітей, які не сьогодні, так завтра стануть сиротами й також потраплять у притулок, як свого часу потрапила вона сама, й не побачать не тільки матір, яка вже не зведеться з могили, а й батьків, котрі відцурались від своїх дітей ще до їхнього народження? Чому не втекла геть від своїх братика й сестрички, які й не підозрюють про те, що зараз ось у їхньому занехаяному житлі опинилась не випадкова гостя, не чужа людина, а їхня рідна сестра... А їхня рідна сестра волею долі, завдяки вдачі рідної матері, яка, народивши, не вміла дати щастя своїм дітям, бо мала сліде й нерозумне серце...
— Значить, будемо стелитись, бо вже пізно й пора лягати спати,— мовила.
Діти кинулися до ліжка, в чотири руки слали брудне простирадло, намагались збити чорні, як вугіль, подушки... А вона стояла з опущеними руками й не могла ворухнутись, бо щойно їй спало на гадку, що цю метку, чорнооку дівчинку, яка зараз метушиться, блискаючи то ліктями, то коліньми, неспроста названо Галею — так само, як і її, первістка, зданого до притулку. І вже, мабуть, не вірячи в їхню зустріч, але в душі розкаюючись за свій вчинок (зараз чомусь кортіло думати, що мати розкаювалась), мати ще раз назвала свою дитину Галею... Значить, сестри, й обидві — Галі...