— Які гроші? — не зрозуміла дівчина, покусуючи білими зубами нижню губу.
— А такі! Хату, що в спадок дісталась від чоловіка, вона продала, бо Рафальський вимагав грошей. Одарка йому і горілку, й костюми купувала. А вже дівчинку від нього мала, Галю. Думаєш, записав дитину на себе? Де там! У нього, видно, таких побічних дітей повно... Одарці в депо дали оцю кімнатку, виселилась тут сім'я в новий будинок. І я казала, й сусіди казали Одарці: схаменись, забудь свого цигана, думай про дітей. А така вдача— світу за ним не бачила, все ладна була йому віддати. Рафальський чим платив? Поки гроші — приймав у себе й сюди приїжджав. А як злягла в лікарню, то "Волги" ні разу не було в дворі. Діти самі хазяйнують. А жалко їх, малі. Сусіди підгодовують. А завтра як? Треба для них пристановисько шукати, якийсь притулок дитячий. Є ж такі притулки, правда?
Дівчина слухала з сухими та шорсткими очима, неначе а целулоїду виточеними. При словах про дитячі притулки закліпала повіками, перемагаючи раптовий приступ плачу, та не перемогла, й блакить її погляду засріблилася тоненькою росею.
— Хай Господь милує, звісно,— жебоніла бабця-печерижка,— щоб у наш час... Так тільки раніше траплялося, ще по тих роках. Не діждешся Одарки, з лікарні вже їй дороги нема... То ким ти їй доводишся, га?
У дівчини ледь тремтіли губи. Вона, либонь, уже не бачила нічого довкола й не чула балакучу бабцю, а тільки прислухалась до болю в своєму єстві, прислухалась до тих знеможливих струмів, які пронизували тіло й затьмарювали свідомість. Бабця щось турботливо гомоніла, та дівчина раптом звелась із лавчини і, прикладаючи долоню до губів, наче силкуючись стримати ридання, що рвалися з грудей, пішла з двору, спотикаючись і заточуючись.
Отямилась у парку. Мимо гіпсового фізкультурника... зійшла на берег ставу... Стулила вбік і відразу ж за кущами верболозу наткнулася на риболовів — Ілька і Галю... Обоє тримали в руках вудочки й зосереджено, як заворожені, стежили за поплавцями. В їхніх щупленьких постатях відчувалося стільки приреченої терплячості, що в дівчзпіи, мимовільної сторонньої спостерігачки, тоскно занило серце.
— Агов!
Брат і сестра миттю обернулись — і зацвіли усмішками, впізнавши недавню гостю.
— Їсти хочете?
І, не чекаючи відповіді, стала діставати з сумки батон, ковбасу, сир, яйця, печиво. Незабаром усі сиділи на траві, підібгавши ноги, і з апетитом жували бутерброди. Посередині ставка плив дядько в надувному гумовому човні, гребучи широкою лопаттю весла... І приїжджій дівчині здалося: ця картина не те що знайома з дитинства, а рідна, щемливо дорога... І вже не було в душі недавнього надриву почуттів, а стало спокійно й мирно.
— І ловиться риба? — спитала.
— О! — радісно вихопилося у хлопчика, який, либонь, тільки й чекав на запитання. Його набурмосене личко ожило, заграло.— Без улову не повертаємось. Ловляться карасі, линки, сазанчики, окунці, коропи.
— Я вчора зловила отакого коропця,— доказала Галя руками, в одній тримаючи булку, а в другій кусень ковбаси.— Піймався на черв'яка.
— Якби не з берега, а з човна,— мовив Ілько й кивнув на риболова, що в гумовому човні приставав до острівця посеред ставу,— то можна було б велику рибу вудити. І навіть на базарі продавати. А так вистачає на прожиток.
— Тобі ж дядько Тилимон обіцяв дати свою стару довбанку...
— Обіцяв. Каже: як помру — тоді й візьмеш.— І додав із поважним виглядом: — А він ще такий здоровий, не збирається вмирати... Можна пліт збити з дерева, але те вже на ту весну, мабуть, як мати з лікарні випишеться. Бо, казала, має підлікуватись.
— Ількові цієї осені йти до школи,— мовила Галя.
— Ага. Тільки в мене ще нема ні зошитів, ні книжок.
— В якій лікарні лежить мати? — поспитала дівчина, відчуваючи, що сльози знову засвербіли в очах.
— У нашій, біля залізниці. Тільки до неї однаково не пускають. Раніше ми їй усякі передачі носили — молоко, пряники, а вчора не взяли, повернули, й тітка в білому халаті сказала, щоб ми більше не ходили.
— Спасибі за обід,— поважно подякував Ілько. Й заквапився до води: — О, мій поплавець потонув!
Галя взяла свою вудочку на березі, насилила на гачок свіжого черв'яка і, забрівши в воду, розмахнулась широко, по-хлоп'ячому. Раптом вона повернула русяву свою голівку з розмаяним волоссям, поспитала весело:
— А як вас звати?
— Так, як і тебе,— відповіла незнайомка.
— Галя? — зраділа дівчинка.
— Галя,— гірко всміхнулась незнайомка.
Вона подалась через тінистий містечковий парк так, наче ходила тут часто і знала кожну стежку й кожне потайне місце...
Обійшовши збоку смугастий шлагбаум, дівчина вже напевне знала, що ген попереду, де стримить над дорогою рядок тополь, має бути лікарня...
У приймальному покої їй трапилась натоптувата няня.
— До Одарки Шмаглій? — перепитала.— Лежить у нас така... Хто ж тебе пустить?.. Нема зараз нікого з лікарів, усі гуртом на операції... Та й не можна до неї. Тут її рідні дітки навідувались — і то...
— Я від її профспілкової організації,— знайшлась відвідувачка.— Від колективу, маю дуже важливе доручення...
— Та які вже можуть бути до неї доручення... Спить вона. Ото хіба що поглянеш, а побалакати чи й удасться... Ох, і перепаде мені, як довідаються!
Ця дорідна, немов символ жіночої перезрілості, няня таки мала чуле серце і, відкривши дверцята шафки, дістала білий лікарняний халат... По коридору вона котилась, наче на безшумних гумових колесах... Відчинила двері палати, кивнула туди головою:
— Її ліжко під вікном...
Спала горизнак — посередині, між двома боковими ліжками — хвора, якось дивно поклавши біля вух долоньки худеньких рук. Лежали долоньки, як розгорнуті чутливі листочки, ловлячи сонячне проміння, що падало через вікно, і в тому була якась зворушлива безпорадність. Обличчя жінки — змарніле, з гострими вилицями, обтягнутими тоненькою, мало не прозорою шкірою, а проваллями очей, під якими ще більшими проваллями видавалися сині смуги,— було таке чуже, незнайоме, що дівчину пройняв раптовий конвульсивний острах, і вона несподівано сіпнулася всім своїм молодим, здоровим тілом.
По хвилі її вуста ледь чутно щось прошепотіли, проте сон хворої був такий міцний, що вона не прокинулась і не розклепила повік.