В цій своїй особистій оповіді Авґустин не лише жалкує щодо власної гріховності; він також передає себе Богу, відмовившись від усіх своїх земних досягнень і авторитету; він принижує себе і ніколи не згадує про свою впливову посаду єпископа в місті найбільшої провінції Римської імперії, саме тоді, коли церква втілювала владу (врешті решт, Авґустин головував в суді, щодня відправляючи правосуддя). Його cris de coeur15 не лише оголює себелюбство, знімаючи шар за шаром душевний захист, але й зневажає пильну увагу світу та його оцінку. В цьому випадку його нарцисизм проявляється у нав'язування себе Богу; коханий Авґустин, пориває з давнім, дорогим серцю сексуальним партнером та відмовляється від будь-якої сексуальної активності, що дорого коштувало його єству, приймаючи за коханця Бога:
Мої знання сумнівні, Господе, але я абсолютно впевнений, що люблю Тебе. Ти вразив моє серце Твоїм словом і я полюбив Тебе... І куди б я не поглянув, небо і земля і все, що на них є, кажуть мені, що я повинен любити Тебе. Але що то є любов, якщо це любов до Тебе?.. те, що я люблю мого Бога означає, що я люблю і світло, і музику, і пахощі, і їжу, і обійми — світло, і музику, і пахощі, і їжу, і обійми в душі... я вдихаю ці пахощі, що їх не розвіє жоден вітер, споживаю їжу, якої від цього не стає менше, я лежу в обіймах яких ніколи не буде забагато.
Перший у своєму роді автобіографічний документ, "Сповідь", що стала прикладом для двох великих католицьких Святих Терез у створенні ними непересічних автобіографічних праць, предтечею Фройдової "терапії через бесіду" та прози Пруста, навчає особистість афекту, почуттю емоційної, нужденної, благальної любові. В Авґустиновому літературному автопортреті ця особистість використовує всю свою щирість, силу переконування для самоприниження, розмовляючи зі своїм коханим Господом Богом як жінка. Хто ще в книжці плаче так само, як він? Його матір Моніка. В Римській імперії четвертого століття особливо вражало зображення самого себе в такому жалюгідному та безпомічному Іонічному стані — і справді нічого подібного "Сповіді" до того, як Авґустин написав цю книгу не було можливо тому, що жодному чоловіку не могла прийти думка виставити себе в такому ганебному вигляді — з такою жіночною слабкістю. (Я не кажу, що жінки слабкі, але така жіноча слабкість, що її продемонструвала Іо, може бути оцінена як різновид переконливої мови, тож цей образ наділяє мовця не-жінку несподіваними повноваженнями.)
На мій погляд прилюдні вибачення принесені Папою від імені стародавніх грішників перебувають під знаком Авґустинових переконань. Бо принижуючи себе, а разом із собою і всю церкву, для того щоб благати Бога про прощення та очищення за дві тисячі років гріхів, Папа акцентує увагу на тому ж, що і великий святий під час своєї сповіді.
Королева Єлизавета є верховною владою Церкви і висловлені нею, як головою Британської Співдружності, вибачення дещо позбавили єлею її духовне звання. Щодо Біла Клінтона та Тоні Блера, то своїми вибаченнями —сповідями — вони закликають до примирення та очищення наче священнослужителі за дорученням, підміняючи відповідних осіб, проте не маючи апостольської благодаті. Від чийого імені вони виступають? Політична влада має інше походження. І це ще не все — не менш шкідливим для історії є уявлення, що учинене насилля можна запакувати й прибрати з очей подалі, що його можна усунути. Але ж хтось може сказати, а уявімо, що такі дії є доброчинними, що вони вгамовують біль, полегшують горе, або, користуючись мовою розв'язання протиріч, є свідченням визнання провини? І це допоможе віддати належне жертвам? Якщо такими є наслідки, тоді вибачення може прислужитися загальній справедливості в світі. Але стати таким воно може лише за умови, що воно викликає відповідну реакцію і сприймається іншою стороною — заклинання діє лише за згоди бути зачарованим того, хто дарує прощення.
Тож переходимо до мого третього епізоду, в якому вибачення приноситься і приймається і це призводить до прощення, до Моцарта у Відні 1786 року, та до "Одруження Фіґаро", в останній акт, в заплутаний маскарад, під час якого, з просуванням заплутаної ситуації від конфлікту до відтвореної в музиці злагоди, знімаються поступово маски.
Графиня, перевдягнувшись у свою служницю Сюзанну, йде на таємне любовне побачення зі своїм чоловіком, котрий весь час намагається закрутити Сюзанні голову; Сюзанна, перевдягнена на графиню, спостерігає за цим побаченням, що відбувається в темному саду; це ж робить і Фіґаро, котрий гадає, що це і справді саме Сюзанна поступається графовим домаганням. Потім, знаючи, що граф спостерігає за ними, Фіґаро залицяється до несправжньої графині і розлючує графа, котрий виходить і розлючено гукає на варту — так розпочинається остання сцена.
Граф гнівається на Фіґаро і на гадану графиню поки всі присутні, які, зрозуміло, в курсі справи і ще й досі не зняли масок, прохають "perdono". Але, демонструючи зухвалий чоловічий гонор, він відмовляє. Це феодальний аристократ, який за допомогою інтриг домагався від Сюзанни свого droit de seigneur16 і живе, начебто за священним правом, за подвійними стандартами. Музичний супровід підтакує його дуже пишномовним відмовам задовольнити їхнє прохання, його "ні" похоронним дзвоном відкидає їхні благання. Зрештою із своєї схованки з'являється справжня графиня і знімає свою маску; вона прохає "perdono" від імені всіх. Зрозумівши свою помилку, граф приємним, повільним, як про це говориться в лібрето — "благальним" — тоном, прохає її простити його.
Тут виникає пауза, дія призупиняється, музика замовкає — чи вона прийме його прохання про прощення, його вибачення? Чи вона відмовиться, наслідуючи його аристократичний приклад? Надзвичайно витончено, вона приймає його благання пробачити. (А італійською це, як я вже казала раніше, є еквівалентом вибачення.) Вона співає: "Piu docile sono, e dico di si" ("Я більш піддатлива [добріша] — і я таки погоджусь"). І негаразди та сварки, зради та безчестя розвіюються і заступаються мелодією єдності, безтурботності та задоволення, із словом "festiggiar" — святкування, на завершення. Перед нами у всій своїй красі миротворча сила вибачення і прощення з обіцянкою примирення.