Такі художні твори Морісон, як "Кохана" (Beloved), втілюють голоси безмовних і наближаються до детальної розповіді від першої особи, подібної до автобіографії Мері Прінс, першої жінки, котра написала про життя у рабстві. Морісон повертає лінзи історії навспак, щоб подивитися на Громадянську війну, проте не на генералів — переможців чи переможених, а на її наслідки для пересічних людей. За допомоги цього акта уявної ідентифікації, письменниця, залишаючись сама собою, йде назирцем за аболіціоністами, котрі підтримували історичних жінок на кшталт Мері Прінс, і збирає свідчення. Морісон примушує літературу працювати на свободу та справедливість.
Навколо звинувачень в несправедливості процвітає заснована на доброчесності індустрія. Сучасні політичні діячі, подібно пілігримам, що цілують рани розіп'ятого Христа, шукають можливості дістатися цих джерел співчуття. Ті ж, хто вибачається, тобто погоджується з існуванням провини, та визнають її, таким чином, докладають зусиль, щоб досягти такого ж стану піднесення і в результаті беруть участь у перетворенні таких дій на заслугу. Рой Фостер в книжці "Ірландське оповідання: Як розповідають і вигадують казки в Ірландії" (Roy Foster. The Irish Story: Telling tales and making it up in Ireland) показав як проблему те, як бажані, вигадані розповіді сформували політичну прихильність і навіть лінію поведінки; те, яким чином співчуття, як новий платіжний засіб, загрожує створити чорний ринок на якому конкуруватимуть ушкодження та образи, у жалю до самого себе стрімко знецінюючи самовиправдання. Як ми дійшли до цього? Як так стається, що трагічний патос Есхіла та багатоголосся романів Тоні Морісон збурює, сприяє поглибленню конфлікту, а не навпаки, як це очікувалося? Яким чином журба перетворюється на привід для скарги, якщо знову згадати Шеймуса Гіні?
Для того, щоб прояснити це питання і побачити як потужно воно веде до проблеми вибачення, нам потрібно дещо відхилитися від теми і подивитися, як різко змінилось значення самого слова "вибачення" (apology) протягом його довгої історії. Спочатку "apology" означало "захист, виправдання", як у вислові apologia pro vita sua14, котрий Джон Генрі Ньюмен зробив заголовком видатного свідчення свого власного навернення. Але через те, що виправдання розуміють як щире визнання вини, сповідь, "apology" отримує своє сучасне загальновживане значення формального свідчення про винність. "Апологія", так Платон називає захист Сократа на суді — захищаючи життя, виступаючи проти звинувачень у зіпсутті афінської молоді, Сократ підкреслено не вибачається. Яким чином і саме поняття, і його застосування на практиці змінилися із праведного самозахисту на, відповідно до сучасного розуміння, принижене прохання про вибачення? З героїчної демонстративної непокори Прометея на благання Іо?
Сподіваюсь, що мій другий приклад висвітлить це питання. В "Сповіді" єпископ Гіппони постійно звертається до коханого ним Господа, в кличному відмінку — Ти (Tu). Авґустин безпристрасно досліджує власні потяги і почуття, свідомість, розум. Він першим впроваджує само-зображення у художню прозу.
Вибачення відбувається в діалозі. При цьому хтось мусить бути присутнім — потрібно надіслати листа, відправити повідомлення, виголосити промову перед слухачами — повинен існувати адресат. Ці ж ознаки властиві і сповіді і, як нещодавно написав у передмові до перевидання "Сповіді" історик Пітер Браун, Авґустин висловлюється так, що досягається ефект "незвичайної щирості, відвертості, яка руйнує кордони між молитвою і літературою". Наслідуючи сповнене благання і прославляння позірне каяття псалмів, їхній ліричний плач, Авґустин аналізує власне "я", власне життя та становище до 397 року, коли звертається за допомогою цих слів до Бога ("повернувшись спиною до нас").
Подібно Іо, він скаржиться на кривди — але в цьому випадку заподіяв їх він сам, — виняткова особистість з особливою історією життя, але, разом з тим, така ж людина, як і всі. Він починає не зі своїх власних спогадів, але з пересічних, пов'язаних із набуттям життєвого досвіду, перших дитячих пригод, спільних, за його спостереженнями, для всієї малечі. Він звертається до Бога з незвичної сили тугою: "О, Господи, моєї сповіді перед тобою не чутно, проте зроблена вона безмовно, і все ж не безмовно, бо хоча не чутно жодного звука, але серце моє кричить у весь голос..." Авґустин привертає нашу увагу і викликає захоплення і сьогодні через те, що його дослідження є такими невблаганними і часто вражають глибиною проникливості, через те, що він подає приклад ретельного вивчення переживань відповідно до їхньої сили, щирості, глибини — тобто їхньої правдивості. Разом з цим, Авґустин також став першим, хто надав висловлюванню я або еґо статус головної, якщо не найголовнішої вихідної точки для того, щоб говорити правду. Саме тут Авґустин є зразком вибачальника — він аналізує свою потаємну суть, благає, в обмін на щирість, Божої любові, розуміння його помилок і прощення. У "Сповіді" він визнає деякі свої незначні злочини, наприклад, крадіжку груш у юності, і висловлює сум щодо скрутного становища, в якому перебуває людство, а разом з ним і він сам, через свою гріховність, що, на його думку, втілена в ньому передовсім у плотському сластолюбстві. Цей акт щирого зізнання веде до визнання провини і звідси до самозречення. Можна сказати, що ця праця робить високу чесноту із здатності взяти на себе вину.
Або, якщо висловити ту ж думку по іншому, "Сповідь" Авґустина запроваджує метод за яким кривдник, усвідомлюючи в чому полягає образа і, так би мовити, вилучаючи її, загартовується, поліпшує та полегшує власне існування. Авґустин — це дуже витончений і красномовний автор, він надто переконливо страждає, щоби можна було подумати, що він піклується лише про себе, проте його приклад є застереженням щодо того, що наполеглива самокритика може принести користь сповіднику.
Недавня книжка Пітера Брука "Бурхливі сповіді" (Peter Brook. Troubled Confessions) зосереджується на стосунках права та літератури, юридичного визнання вини та автобіографії. Автор чітко і з великою чутливістю демонструє як прагнення сповідатися для того, щоб відчути себе краще, може спонукати звинуваченого визнати злочини, які він чи вона ніколи не скоювали; психологічний голод який може угамувати лише схвалення, котре містить вже сам факт сповіді, бере гору навіть над інстинктом самозбереження і невинні чоловіки та жінки вдаються до самозвинувачення.