Я знову повернувся до Лідії і сказав:
— Знаєте, дотепер я думав, що в мене є всі підстави бути гордим і щасливим. Однак, може, відбувається щось таке, про що я не знаю?
— Чи ви знаєте, що дівчина закохалася в Гаррі? — спитала Лідія.
— У п'єсі? — спитав я.
— Яка п'єса? — сказала Лідія. — Це вже ніяка не п'єса, погляньте на неї. — І вона сумно зітхнула. — І в цій п'єсі ви вже не режисер.
— А хто ж її ставить? — спитав я.
— Мати Природа в її найгірших проявах,— сказала Лідія. — Подумайте-но, що вона зробить із цією дівчиною, коли та дізнається, який є Гаррі насправді. — Вона тут же поправилася. — Який Гаррі насправді не є,— сказала вона.
Я не втручався в це, тому що не вважав, що це може мене стосуватися. Я чув, що Лідія намагалася цьому зарадити, але без особливого успіху.
— Знаєш,— сказала Лідія Гелен одного вечора,— колись я виконувала роль Енн Рутледж, а Гаррі був Авраамом Лінкольном.
Гелен плеснула в долоні.
— Мабуть, це було чудово! — сказала вона.
— Так, до певної міри,— сказала Лідія. — Деколи я настільки вживалася в образ, що починала любити його так, як я могла б любити Авраама Лінкольна. І тоді мені доводилося спускатися на землю і нагадувати собі, що він ніколи не звільнить рабів, що насправді він лише клерк у магазині мого чоловіка.
— З усіх чоловіків, яких мені доводилося зустрічати, він найчудовіший,— сказала Гелен.
— Як тільки вистава закінчується,— сказала Лідія,— той Гаррі, яким ви його бачите в п'єсі, просто зникає.
— Я в це не вірю,— сказала Гелен.
— Я припускаю, що в це справді важко повірити,— сказала Лідія. Тут Гелен трохи роздратувалася.
— Навіщо ви говорите мені про все це? — сказала вона. — Навіть якщо це так, чому я повинна турбуватися про це?
— Я не знаю,— сказала Лідія, відступаючи. — Я просто думала, що це може видатися цікавим для тебе.
— Ви знаєте, ні,— сказала Гелен.
І Лідія тихенько відійшла, почуваючи себе такою ж холодною і нелюбимою, якою вона повинна була бути в нашій п'єсі. Після цього ніхто не намагався попереджати Гелен щодо Гаррі, навіть тоді, коли стало відомо, що вона повідомила телефонну компанію про своє небажання їздити по країні і що вона хоче зупинитися в Північному Кроуфорді.
І ось нарешті настав день прем'єри. Ми грали її три вечори поспіль — у четвер, п'ятницю та суботу — і ми буквально вбили наших глядачів. Вони вірили кожному слову, сказаному зі сцени, і, коли вишнева завіса закривала її, були ладні відправитися до психіатричної лікарні разом із Бланш, зів'ялою сестрою.
На виставі в четвер подруги з телефонної компанії передали Гелен дюжину червоних троянд. Коли Гелен і Гаррі виходили на "біс", я передав їй ці троянди над рампою. Вона вийшла за ними на авансцену і витягла з букета одну троянду, щоб вручити її Гаррі. Але коли вона на очах у всіх глядачів повернулася, щоб це зробити, Гаррі вже не було на сцені. Завіса закрила цей непередбачений епізод — дівчину, яка пропонує троянду нікому і в нікуди.
Я зайшов за кулісу і побачив там Гелен, яка все ще стояла з цією трояндою в руках. В її очах були сльози.
— Що я зробила не так, як слід? — запитала вона мене. — Невже я чимось образила його?
— Ні,— сказав я. — Він завжди чинить так після вистави. Як тільки вона закінчується, він якнайшвидше зникає з театру.
— І завтра він щезне знову?
— Навіть не знявши гриму.
— А в суботу? Адже він залишиться на вечірку в суботу, правда?
— Гаррі ніколи не ходить на вечірки,— сказав я. — Та мить в суботу, коли закривається завіса, буде останньою хвилиною, коли його можна буде бачити аж до понеділка, коли він вийде на роботу.
— Як прикро,— сказала вона.
Гра Гелен у п'ятницю нічим не нагадувала її ж гру днем раніше, у четвер. Здавалося, що вона думає про інші речі. Вона спостерігала, як Гаррі залишає театр після завершення вистави. Вона не промовила ні слова.
Однак у суботу вона була в ударі. І якщо завжди саме Гаррі задавав темп вистави, то в суботу йому довелося добряче попрацювати, щоб підтримати темп, заданий Гелен.
Коли завіса опустилася востаннє, Гаррі хотів утекти як завше, але не зміг. Гелен міцно тримала його за руку. Решта учасників спектаклю та робітники сцени, а також багато вдячних глядачів стояли навколо Гаррі з Гелен, і Гаррі намагався висмикнути свою руку.
— Ну що ж,— сказав він,— мені треба йти.
— Куди? — спитала вона.
— Ну,— сказав він,— додому.
— Чи ви не хочете супроводжувати мене на вечірку? — сказала вона. Він сильно почервонів.
— Боюся, що я не любитель вечірок,— сказав він. Усе, що було в ньому від Марлона Брандо, зникло. Тепер він був німий як риба, він був наляканий, він був знічений — тобто такий, яким його знали всі між виставами.
— Гаразд,— сказала вона. — Я дозволю вам піти, якщо ви дасте мені одну обіцянку.
— Яку саме? — спитав він, і я подумав, що він вистрибнув би у вікно, якби вона його пустила.
— Пообіцяйте, що дочекаєтесь мене тут, поки я принесу вам подарунок,— сказала вона.
— Подарунок? — сказав він зовсім переляканий.
— Обіцяєте? — сказала вона.
Він пообіцяв. Адже це був єдиний спосіб забрати свою руку. І він стояв там, поки Гелен ходила в жіночу гримерну за подарунком. Поки він чекав, багато людей поздоровляли його з тим, що він такий чудовий актор. Однак поздоровлення ніколи його не радували. Він лише хотів забратися геть.
Гелен повернулася з подарунком. Виявилося, що це була невелика блакитна книжечка з великою червоною стрічкою для закладки. Це був примірник "Ромео і Джульєтти". Гаррі страшенно розгубився. Все, що він спромігся сказати, було: "Дякую".
— Закладкою позначено мою улюблену сцену,— сказала Гелен.
— Гм,— сказав Гаррі.
— Ви не хочете поглянути, яка моя улюблена сцена? — сказала вона. Тож Гаррі довелося розгорнути книжку на сторінці, позначеній червоною
стрічкою.
Гелен підійшла до нього ближче і прочитала слова Джульєтти: — Як ти зайшов сюди, скажи, й навіщо? — читала вона. — Як міг ти перелізти через мур? Адже високий він і неприступний. Згадай-но, хто ти: смерть тебе спіткає, як з наших хто тебе застане тут. — І вона вказала на наступний рядок. — Ось, дивися, що каже Ромео,— сказала вона.
— Угу,— сказав Гаррі.