– Бідолашна Сьюзен, – зітхнула Джил, – сьогодні її хвилюють зовсім інші речі: панчохи з нейлону, губна помада та запрошення на вечірки. Втім, їй завжди хотілося скоріше стати дорослою.
– Воістину, – відгукнулася на це леді Поллі, – хотілося б, щоб вона й справді подорослішала. Усі шкільні роки її даремно пролетіли у спробах стати такою, якою вона є тепер. І промайне все життя у спробах залишатися такою якомога довше. Ось і виходить, що до найбезглуздішого з віків вона поспішала дорости на всі жили, а досягнувши, настільки ж метушливо намагається залишатися в цьому віці, – ось безглуздя суєти і суєта безглуздих.
– Годі вже про це, – перервав її, спохмурнівши, Великий король Пітер. – Погляньте краще, який тут чудовий сад. Які в ньому плоди! Неодмінно їх скуштуйте.
І лише тепер Тіріан роззирнувся. І справді – більш неймовірну пригоду годі було уявити.
Розділ 13
Гноми не хочуть, щоб їх обдурили
Тіріан подумав або, точніше, подумав би, якби видалася на те хвилинка, що всі ховаються у хліві під солом'яною стріхою, розміром кроків десь шість на чотири, у якому й розвернутися нема де. Проте ж він стояв серед буйного різнотрав'я, над головою синів бездонний небосхил, а обличчя пестив легкий літній вітерець.
Неподалік шуміли зелені дерева; з густого листя визирали золоті й ніжно-жовті, яскраво-червоні й рожеві плоди, яких, либонь, у нашому світі й не побачиш. Плоди мали б нагадувати про те, що нині осінь, хоча в повітрі віяло літом, бо дихалося, як у ранню пору червня. Плоди вабили так, що ноги самі силувалися підступитися до них щонайближче.
У садку, серед листя, кожен вибрав собі плід до вподоби, зірвав, але першим вкусити не зважувався. Майнула думка: плоди тут такі прекрасні – не може бути, що б вони росли тут для мене!
– Я знаю, про що ви всі подумали, – перервав мовчання Пітер, – але не переймайтеся. У мене відчуття, що ми в країні, де немає ані парканів, ані заборон.
– Тоді сміливіше, – відгукнувся Юстас. І кожен надкусив свій плід.
Який він був на смак? На жаль, читачу мій, непередаваний! Порівняно з ним, найсвіжіший із грейпфрутів вам здався б залежаним; найсоковитіший апельсин – і чавленим, і в'ялим; груша, про яку кажуть, аж в роті тане, – сухою тріскою; ну, а суниця, що славиться серед ягід та фруктів своїм солодким смаком, – кислятина над кислятиною. І що важливо: всередині ні кісточки, ні насіння, щоб ними вдавитися, і оси не заглядають до рота. Тепер зрозуміло, чому ті, хто скуштував таких плодів, від іншої їжі просто ніс вернуть, буцімто від касторки. Мені, на жаль, додати нічого; оскільки неможливо описати те, чого ти сам не смакував, а для того, щоб посмакувати, треба знайти ті краї, де вони ростуть.
Коли ж перший голод було вгамовано, Юстас звернувся до Пітера:
– Але ж ти ще не розповів нам, як сюди потрапив. Пам'ятаєш, ти збирався, коли тут з'явився Тіріан.
– Розповідати, власне, й нема чого, – відповів Пітер. – Ми з Едмундом стояли на платформі, дивилися, як підходить потяг, а я ще подумав, занадто швидко він входить у поворот. А ще подумав: як дивно, що всі наші їдуть одним поїздом, а Люсі й не знає.
– Усі ваші… піддані, о королю? – здивувався Тіріан.
– Ні, "наші" – це мама з татом; і Едмунда, і Люсі, і мої.
– Навіщо їм цей потяг? Невже їм відомо про Нарнію? – запитала Джил.
– Та ні, сюди вони не сподівалися потрапити. Вони поспішали у Брістоль. Принаймні, збиралися зранку, як я чув. А Едмунд стверджує, що вранці тільки цей поїзд і підходить. (Едмунд, схоже, належав до тієї категорії людей, що знаються на залізничних розкладах.)
– Але що ж далі? – знову запитала Джил.
– А ось про це просто так і не розкажеш, чи не так, Едмунде?
– Атож, – погодився Едмунд. – Цього разу все було не так, як минулого, коли з платформи нас раз-два – і здунуло чарами. Раптово затремтіла вся платформа, почулося жахливе ревище, та не встиг я до ладу злякатися, як тут – удар, але болю ніякого, швидше подив. Тим більше, що ось яка штука: граючи в регбі, я зчесав коліно, а тут дивлюся – а садна й близько немає. І така легкість у тілі, дивлюсь на різні боки – і ось ми тут.
– От і в нас схоже, – кивнув лорд Діґорі, змахуючи краплі соку з густої золотавої бороди, – із тією відмінністю, що ми, зрозуміло, їхали у вагоні, ну, а потім, як здалося мені, ми з Поллі відчули – ми вільні, наче молодість повернулася до старих. Але вам, юним, нас не зрозуміти повік.
– Знайшли юних, – порснула сміхом Джил, – трошки старші за нас, а задаються…
– А ось і ні, – сказала леді Поллі. – "Тут і тепер" – зовсім інше, ніж це було "тоді і там".
– Але що сталося з тих пір, як ви сюди потрапили? – вирішив відновити події мудрий Юстас.
– Спочатку і, як мені здалося, дуже довго не відбувалося нічого. Потім раптом відчинилися двері, – пригадав Пітер.
– Двері? – вигукнув у подиві Тіріан.
– Атож, – знизав плечима Пітер, – двері. Ті самі, у які мали честь увійти… чи вийти… ви самі. Як же ви забули?
– Але ж де вони?
– Та ось вони! – Пітер показав на двері.
Тіріан озирнувся. Справді – комусь це може видатись курйозом, комусь – безглуздям, однак за кілька кроків, серед чистого поля, осяяні сонячними променями, стояли грубо збиті нестругані двері в сучкуватій рамі, двері як двері, не більше й не менше, утім… більше нічого – ні стін, ні даху. У розгубленості Тіріан зробив крок уперед, за ним – усі інші, згораючи, між тим, від цікавості: що ж буде далі? А Тіріан обійшов їх довкола. Кругом – все те саме: зелена лука і ранок літньою порою. Двері стояли під відкритим небом, начебто тут і виросли, як дерево.
– О, вельмишановний добродію, – вигукнув Тіріан, закликаючи у свідки Пітера, – це справді є чудо з чудес!
– Таке саме, як те, що п'ять хвилин тому ви явилися нам в обнімку з остраханцем саме крізь ці двері, – з усмішкою мовив Пітер.
– Хочу нагадати, сір, що я… я до вас з'явився з лісу, а тут, схоже, як не ходи колами, а двері ведуть з нізвідки в нікуди.
– Справді, якщо ходити колами, то так і ввижається, – мовив на це Пітер, – однак будьте ласкаві подивитися крізь шпаринку між дошками у дверях.
Тіріан припав до ледь помітної шпарини. Спочатку він тільки й бачив, що непроглядну темінь, та, коли очі звикли, крізь нічну імлу проступив багровий жар багаття, а в чорному небі – зорі. Він придивився пильніше: між хлівом і кострищем відбувався неясний рух і стали помітні тіні, а слідом за тим чутні і голоси. Той говір Тіріан розпізнав би з багатьох інших – так говорили остраханці, й отже, не залишилося жодних сумнівів, що він і справді споглядає на нічне збіговисько з хліва і перед ним не що інше, як місце, де він прийняв останній бій, – Ліхтарна пустка. А проте серед остраханців розпалювалася суперечка: одні кричали, що військова честь велить їм увірватися у хлів, знайти і винести їхнього командира (але жоден, однак, не поспішав), інші ж ратували за те, що і квапитися не треба, а якщо що й треба – так це взяти проклятий хлів і – спалити!