У якусь мить він схрестив мечі з самим таркааном. Вогнище було перед ним. А за спиною вже темнів хлів. І тут він зрозумів – ворог від початку вів його сюди. Ось уже і двоє остраханців придержують двері, аби їх зачинити, щойно він опиниться всередині. Ось і таркаан вперто насідає, змушуючи відступити ще далі. Останній крок – і він уже на порозі.
Але перш ніж зникнути, Тіріан вирішив ступити ще один крок. Він кинув меча. Ошелешений супротивник на якусь мить застиг. А Тіріан пірнув під ятаган, який просвистів у нього над головою, й опинився поруч з Рішдою. Обома руками він ухопив його за пояс і рвонув таркаана слідом за собою. Таким і був його останній крок.
– Ввійди й зустрінься з Ташем! – крикнув він наостанок.
Почувся розкотистий гуркіт, земля здригнулася, і так само, як із Крутем, пітьму осяяло сліпуче світло.
Надворі остраханці залементували: "Таш! Таш!" Хтось навіть забарабанив у двері; проте рятувати начальника не кинувся ніхто. Якщо вже той придався Ташу, то так тому і бути. Решта на зустріч із Ташем не поспішали.
А Тіріан мить-другу не міг збагнути, ані де він, ані що з ним, ані навіть – хто ж він взагалі такий. Потім він покліпав повіками. Усередині, як виявилося, було не так уже й темно, як здавалося знадвору. Навпаки – усе було яскраво освітлено, від чого очі закліпали самі собою.
Він обернувся подивитися на Рішду, але той не удостоїв його поглядом. Рішді було не до нього. Рішда заволав щосили, тицяючи пальцем кудись уперед, потім затулив обличчя руками й упав ниць, не піднімаючи голови. Тіріан подивився туди, куди тицькав пальцем Рішда, і все зрозумів.
До них сунуло щось, хай і не настільки величезне, як те, що бачили з вежі, проте набагато більше за будь-яку людину, словом, та сама істота. А були у неї: голова грифа, чотири руки, розверстий пташиний дзьоб та палаючі очі. Із дзьоба випорснули слова, схожі на клекіт.
– Ти викликав мене до Нарнії, таркаане Рішда. І ось я тут. Що ж скажеш ти мені?
У відповідь ні звуку, і навіть голови Рішда не підвів. Його трясло, наче від гикавки. Що ж, сміливець у бою, він розгубив до половини свою хоробрість, коли в його голові зародився здогад, що Таш – зовсім не довільна вигадка. Нараз нагнувшись, буцімто курка, щоб дзьобнути черв'яка, Таш підхопив таркаана Рішду під пахву правої з верхніх рук. І втупив своє застигле око в Тіріана. Для цього довелося повернути голову, бо прямо перед собою птах дивитися не може. Та тієї самої миті десь з-за спини у страшного птаха почувся могутній та спокійний, неначе рокіт морського прибою в розпалі літа, голос:
– Йди геть, чудовиську, й забирай свою законну здобич із собою; в ім'я Аслана і батька його, владики сущого!
Мить – і чудовисько зникло, несучи у пазурах таркаана Рішду. А Тіріан узявся озиратися по боках, намагаючись вгадати, чи не почувся йому цей голос. І тут серце його забилося сильніше, ніж навіть під час битви.
Перед ним стояли сім королів і королев Нарнії у блискучих шатах; на королях до того ж поблискували кольчуги тонкого плетива, а в руках сяяли оголені мечі.
Тіріан ґречно вклонився і хотів був сказати щось таке, що пасує зустрічі, та наймолодша з королев зненацька засміялася. Тіріан придивився й охнув від подиву. Прекрасною юною королевою була не хто інша, як Джил. Але ця Джил була зовсім не такою, якою він запам'ятав її в останньому бою: замурзане лице, у патьоках сліз і бруду, у старенькій сукенці, що сповзла з плеча; ні-ні, від цієї Джил віяли прохолода та свіжість, немовбито вона щойно вийшла з королівської купальні. Спочатку видалося, ніби вона раптово подорослішала, а потім він про себе вирішив, що ні, потім його знову опанували сумніви, і так, вкінець заплутавшись, він облишив про це думати. Тим більше, що він упізнав наймолодшого з королів. Ним був, безперечно, Юстас, який перемінився так само, як і Джил.
Та тут уже Тіріан відчув незручність, позаяк негоже королю з'являтися перед людьми в крові та бруді, у поту та порохняві битви. Але не встиг він про те й подумати, як відчув, що теж змінився. Він шкірою відчув чистоту та свіжість, а коли глянув додолу, то обімлів: на ньому були шати, що він і сам би одягнув для урочистостей у Кейр-Паравелі. (Це жодним чином не означало, що йому було в них незручно – в Нарнії вміли і шити, і кроїти так, що б красиве водночас було зручним, і це при тому, що тут ніхто і гадки не мав про такі штуки, як крохмаль, фланелева підбивка або тугі хитрі резинки та підв'язки.)
– Сір, – сказала Джил, виходячи вперед і зробивши чудовий реверанс, – дозвольте мені представити вас Пітеру, Великому королю Нарнії.
Тіріану не довелося ані довідуватися, ані перепитувати, хто з королів верховний, оскільки він знав його і так, з пам'яті колишнього сну; та наяву лик короля був сповнений не примарної, а земної шляхетності. І Тіріан ступив крок уперед, схилив коліно і поцілував руку верховного короля Пітера.
– Бажаним гостем будеш ти в моєму серці, – сказав він.
І Великий король підняв його з колін і розцілував в обидві щоки, як це й заведено у королів. Потім представив старшій королеві, яка хоч і називалася "старшою", та не мала ані зморшок на чолі, ані сріблястого пасма серед густого волосся – нічого такого, що видавало б у ній "давній" вік.
– Сір, це леді Поллі, – відрекомендував її Пітер, – вона була тут, у Нарнії, у перший день творіння, коли, за словом Аслана, стали рости дерева й заговорили звірі.
Потім він підвів Тіріана до могутнього воїна з довгою, по груди, бородою, чий лик був сповнений мудрості.
– Це, – він мовив, – брат наш, король Едмунд. А поруч – королева Люсі, моя сестра.
– Сір, – коли всі були названі йому, наважився запитати Тіріан, – коли я прочитав всі хроніки і правильно їх зрозумів, то тут, серед вас, не вистачає ще однієї сестри. У вашої величності була ще сестра, то де ж королева Сьюзен?
– Сестра наша, – відповів Пітер коротко і суворо, – вже не з нами.
– Вона сама давно вже відреклася, – відповів за нього наймудріший Юстас, – і скільки ми не намагалися заговорити про Нарнію, вона щоразу відмахувалася: "Охота ж вам пам'ять займати такими дрібницями. Хіба мало хто у що грав, коли був дитиною", – такими були її слова.