— Побий грім цю мишу! — закричав Дрініян. — 3 нею більше клопоту, ніж з рештою команди разом узятою. Як тільки на обрії з'являється якась халепа, то він вже готовий у неї втрапити. Його треба закувати в ланцюги… протягнути під кораблем з одного борту до другого… висадити на безлюдному острові… обрізати вуса! Чи хтось бачить цього урвителя?
Втім, усе це не означало, що Дрініян не любить Ріпічіпа. Навпаки, він дуже його любив і саме тому не на жарт злякався, а страх породив злість — так, як мама набагато більше сердиться на вас, коли ви вибіжите на дорогу, ніж на когось іншого. Ніхто, ясна річ, не боявся, що миша піде на дно, бо вона була чудовим пловцем, але Дрініян, Люсі та Едмунд, які знали, що діється під водою, боялися довгих гострих списів у руках Морських Людей.
Не минуло й п'яти хвилин, як "Досвітній Мандрівник" обійшов коло й тепер уже всі чітко бачили на воді чорну плямку, яка була Ріпічіпом. Увесь час він щось піднесено вигукував, але ніхто не міг зрозуміти, що він має на увазі, бо вода заливала йому мордочку.
— Він усе вибовкає, якщо ми не затулимо йому пельку! — зойкнув Дрініян.
Щоб цьому запобігти, він підскочив до борту і сам спустив линву, крикнувши морякам:
— Все гаразд, все в порядку! Повертайтеся на свої місця. Сподіваюсь, я ще здатен витягти мишу без вашої допомоги.
Коли Ріпічіп уже почав дертися по линві (а він робив це не надто швидко, бо просякла водою шерсть обважніла), Дрініян нахилився через борт і прошепотів:
— Мовчи. Ні слова.
Але, коли, стікаючи водою, Ріпічіп стояв на борту, виявилось, що Морські Люди його взагалі не турбують.
— Солодка! — пищав він. — Солодка, солодка!
— Про що ти, чорт забирай, говориш? — перебив його Дрініян. — І не треба обтрушуватись саме на мене.
— Кажу вам, що вода солодка, — сказала миша. — Солодка — а не солона.
Якусь мить ніхто не міг збагнути, чому ця обставина викликає в Ріпічіпа такий захват. І тоді він сам ще раз повторив старе пророцтво:
Де небо п'є солодку воду
І марно де питати броду,
Отам-то, Ріпічіпе, знай,
Омріяний ти знайдеш край:
Там починається край Сходу,
Де небо п'є солодку воду.
Лише тепер всі збагнули.
— Дай мені відро, Ринельфе, — сказав Дрініян.
Йому подали відро, яке він спустив на линві, а потім витягнув назад.
Вода в ньому була прозорою, наче скло.
— Може, Ваша Королівська Високість бажає скуштувати першим? — запитав він Каспіяна.
Король узяв відро обома руками, підніс до рота, скуштував, а тоді зробив кілька великих ковтків і підняв голову. Обличчя його змінилось. Не лише очі, а й усе в ньому здавалося світлішим.
— Так, — сказав він. — Вона солодка. Вочевидь, це справжня вода. Я не впевнений, що це мене не вб'є, але я і так вибрав би смерть, навіть якби знав про це раніше.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Едмунд.
— Це… це більше нагадує світло, ніж що-небудь інше, — відповів Каспіян.
— А це воно і є, — сказав Ріпічіп. — Це питне світло. Здається, ми наблизились до Кінця Світу.
Якусь мить панувала мовчанка, а потім Люсі стала навколішки і теж випила з відра.
— Це найсмачніше, що я коли-небудь пила, — вигукнула вона захоплено. — Але… ох, і ситне ж воно! Тепер ми можемо взагалі нічого не їсти.
І один по одному напились усі. Довгий час ніхто не промовляв ні слова. Вони почувалися так добре, що заледве це витримували. А потім помітили ще один наслідок. Як я вже казав, відтоді, як всі покинули острів Раманду, було все ще забагато світла — сонце було занадто великим (хоч і не занадто гарячим), море — занадто яскравим, повітря — занадто прозорим. Тепер ця надзвичайна ясність не зменшилась, якщо не стала ще більшою. Але це їм уже не заважало. Вони могли дивитися на сонце, не примружуючи очей. Вони бачили більше сонця, ніж будь-коли раніше. Увесь борт, вітрило, їхні власні обличчя та тіла — все ясніло дедалі більше. Кожна линва блищала небаченим блиском. А наступного ранку, коли зійшло сонце — тепер вже уп'ятеро чи й вшестеро більше за нарнійське, — вони довго вдивлялись у нього. Коли з'явились білі птахи, вони змогли роздивитися їхнє біле пір'я на тлі сонячного щита.
Цілий день усі мовчали, і аж десь перед вечерею (напившись води, вже ніхто з них не хотів вечеряти) Дрініян сказав:
— Я не можу цього зрозуміти. Нема ані повіву вітру. Вітрило теліпається, як ганчірка.
Море пласке, наче ставок. А ми однаково пливемо так швидко, немовби нас жене шторм.
— Я також про це думав, — промовив Каспіян. — Здається, нас підхопила якась сильна течія.
— Гм… — буркнув Едмунд. — Якщо, звісно, світ має край, це було б не найприємніше…
— Ти маєш на увазі, що ми просто можемо, гм… перелитися через нього? — запитав Каспіян.
— Так! Так! — закричав Ріпічіп, плещучи в лапи. — Я так це завжди собі й уявляв… світ як великий округлий стіл, і води всіх океанів переливаються через його край. Корабель впаде носом униз… перекинеться догори дном… за якийсь час ми побачимо сам край… а потім униз, униз… швидке, стрімке падіння…
— А що, на твою думку, нас чекатиме в самому низу, га? — перебив його Дрініян.
— Може, країна Аслана, — відповіла миша пристрасно. — А може, й нема там ніякого дна. Може, це дно безкінечне. Але що б там не було, варто пожертвувати всім, аби хоч на мить зазирнути за край світу.
— Дайте спокій, — сказав Юстас. — Це все нісенітниці. Світ округлий, тобто кулькоподібний, як м'яч, а не як стіл.
— Це наш світ такий, — промовив Едмунд. — Але невідомо, чи цей світ такий.
— Чи вірно я зрозумів, — спитав Каспіян, — що ви троє походите з округлого світу… округлого, наче м'яч? І ви ніколи про це не казали! Це насправді дуже негарно з вашого боку. У нас у Нарнії є чимало казок про такі округлі світи, і це мені завжди страшенно подобалось. Я ніколи не вірив, що вони насправді існують, але завжди хотів, щоб так було. І завжди хотів жити в одному з них. Ох, я б усе віддав… Я думаю, чому ви можете дістатися до нашого світу, а нам до вашого — зась? Якби я тільки мав таку можливість! Це, мабуть, фантастично — жити на такому м'ячі. Чи були ви колись у тій її частині, де люди ходять на головах?
Едмунд захитав головою.
— Це зовсім не так, — сказав він. — Нема нічого особливого в кулеподібному світі, якщо там живеш.