Потім почав дряпати себе ще сильніше, ще глибше… й отак уся шкура злущилася з мене дивовижним чином, як це іноді буває після хвороби або немовби я був якимось бананом. Не минуло й хвилини, а може, дві, коли я просто виліз із шкури… весь із неї вийшов, бо бачив, як вона лежить поруч… а було це видовище не з найприємніших. Ох, як чудово я себе почував! Потім я зійшов сходами до цієї криниці, щоб викупатись.
Я вже збирався вмочити ноги у воду, але глянув униз і побачив, що мої ноги знову стали твердими, шорсткими, покрученими і вкритими лускою лапами дракона. Ох. Не біда, сказав я собі, це означає лише, що я мав другу шкуру під першою і теж маю її скинути. Я знову заходився дряпати себе й чухати, і та друга шкура злізла з мене так само добре, як і перша. Я вийшов з неї, залишив поруч з першою і зайшов у мармурову ванну.
Ну, й сталося те саме, що й першого разу. Тоді я сказав собі: "Ох. Бідолашний я, скільки ще шкур я маю скинути?". Мені знову дуже сильно закортіло дряпатись, і я втретє скинув шкуру і вийшов з неї. І поглянувши на своє відображення у воді, я вже знав, що нічого не допомогло.
Тоді лев сказав… хоч і цього разу я не знаю, чи промовив він уголос: "Ти мусиш дозволити, щоб я тебе роздягнув".
Зізнаюсь, я дуже боявся його кігтів, але тепер уже мені все було байдуже. Тому я перевернувся на спину і чекав, що буде далі.
Вже з першого разу він встромив свої кігті в мою шкіру так глибоко, що, здавалося, вони торкнуться самого серця. А коли він почав стягати з мене шкуру, я відчув такий біль, якого ще ніколи в житті не відчував. Єдиною річчю, що дозволяла мені цей біль витримати, було полегшення, коли ця бридота спадала з мене. Знаєш, це було схоже на те, як здряпуєш собі струп із рани. Тобі болить, але ти все одно дряпаєш, бо радий, що він злазить.
— Дуже добре тебе розумію, — перервав його Едмунд.
— Отже, він стягнув з мене цю жахливу бридоту до кінця так само, як я це зробив тричі, тільки-от більше вже так не боліло, і шкура тепер лежала на траві набагато більш груба, темна і ґудзувата, ніж перші три. А тут був я — гладенький і свіжий, як обдерта від кори гілка, ну, й менший, ніж досі. Потім він узяв мене в кігті… це не було надто приємно, бо тепер, після скидання шкури, я був дуже вразливий… і кинув мене у воду. За якусь мить я відчув пекучий біль, але трохи згодом мені стало настільки добре, що я почав плавати і хлюпатись, а біль у руці зовсім минув. І тоді я побачив чому. Я знову був хлопцем. Ти, мабуть, подумаєш, що я вигадую, коли скажу, як відчував свої власні руки. Я знаю, що не маю м'язів і що взагалі в порівнянні з руками Каспіяна — це худорляві, жалюгідні патички, але, коли я на них дивився, вони мені по-справжньому подобались. А за якийсь час лев витягнув мене з води й одягнув…
— Одягнув?! Кігтями?
— А знаєш, я не дуже добре пам'ятаю, як це було. Але так чи інак він одягнув мене в новий одяг — той, що тепер на мені. А потім я раптом опинився тут. Здається, це був сон.
— Ні, це не був сон, — сказав Едмунд.
— Чому ні?
— Як це, адже я бачу цей одяг. А крім того, тебе… ну… як би це сказати… роздраконили.
— Отже, що це могло бути? — запитав Юстас.
— Гадаю, ти зустрів Аслана, — відповів Едмунд.
— Аслана! — скрикнув Юстас. — Я чув це ім'я кілька разів на облавку "Досвітнього мандрівника". І відчув… невідомо що… здається, я його ненавидів. Але тоді я ненавидів усіх. А взагалі-то, я хотів би вибачатись перед тобою. Боюся, я поводився жахливо.
— Про це й мови нема, — сказав Едмунд. — Між нами зізнаюся тобі, що ти був не настільки поганий, як я під час першої подорожі до Нарнії. Просто ти поводився, як віслюк, а я був зрадником.
— Тоді взагалі мені про це не розповідай. Розкажи мені про Аслана. Ти його знаєш?
— Що ж, скоріш це він мене знає. Аслан — це Великий Лев, син Імператора-з-за-моря, котрий врятував мене і врятував Нарнію. Ми всі його бачили. Особливо часто його бачила Люсі. І можливо, ми пливемо до країни Аслана.
Якусь мить обидва вони мовчали. Остання яскрава зірка зникла з горизонту і, хоча гори праворуч затуляли їм вид вранішнього сонця, вони знали, що воно зійшло, бо затока стала цілковито рожевою. Потім якийсь птах заскрекотав, немов папуга десь у лісі, а вони почули між деревами якийсь рух і звук Каспіянового рогу. Табір починав новий день.
Великою була радість, коли Едмунд з оновленим Юстасом прийшли до товаришів, що зібрались навколо ранкового вогнища. Всі, звичайно ж, хотіли почути цілу історію від початку. Сперечались, чи той дракон убив барона Октезіяна кілька років тому, чи сам Октезіян був отим старим драконом. Коштовні камінці, якими Юстас напхав собі кишені в печері, зникли разом з його старим одягом, але ніхто — а вже особливо сам Юстас — не мав найменшого бажання повернутись до драконячої долини за рештою скарбу.
За кілька днів перефарбований, з новою щоглою і заповнений провіянтом "Досвітній мандрівник" був готовий до відплиття. Перед відплиттям Каспіян наказав викарбувати на гладенькій стіні скельного урвища над затокою такі слова:
ДРАКОНЯЧИЙ ОСТРІВ ВІДКРИТО КАСПІЯНОМ X, КОРОЛЕМ НАРНІЇ І Т.Д.
У ЧЕТВЕРТИЙ РІК ЙОГО ПРАВЛІННЯ ТУТ, ЯК МИ ПРИПУСКАЄМО, БАРОНА ОКТЕЗІЯНА СПІТКАЛА СМЕРТЬ.
Було би приємно — і це не було б далеко від правди — сказати вам, що відтоді Юстас став зовсім іншим хлопцем. Але заради чесності варто було б сказати "почав бути зовсім іншим хлопцем". У нього були свої дивацтва. Минуло ще багато днів, упродовж яких він був дещо проблемним. Але про них я не згадуватиму. Лікування розпочалось.
Дивною була доля браслета барона Октезіяна. Юстас більше не хотів ним володіти, тому віддав Каспіянові, а Каспіян подарував Люсі. Але й Люсі не дуже-то хотіла ним володіти.
— Гаразд, нехай його носить той, хто його зловить, — сказав Каспіян і підкинув браслет високо в повітря. Це сталося тоді, коли всі дивились на свіжо викарбуваний у скелі напис. Браслет шугонув у повітрі, виблискуючи на сонці, і зачепився, як добре закинуте на ярмарку кільце, за невеличкий виступ скелі. Нікому не вдалося залізти на скелю знизу й ніхто не спромігся спуститись по нього згори. І він висить там, наскільки я знаю, дотепер, а можливо, висітиме так аж до кінця світу.