— Я б не довіряв йому, пані, — сказав Дриніян. — Так роблять крокодили, щоб послабити вашу пильність.
— Він похитав головою, коли ти сказав це, — зауважив Едмунд. — Наче хотів заперечити. Дивись, знову.
— Гадаєте, він розуміє, що ми говоримо? — запитала Люсі.
Дракон пристрасно закивав.
Рипічип зіслизнув з плеча Люсі і виступив наперед.
— Драконе, — почувся його дзвінкий голосок, — ти розумієш мову?
Дракон кивнув.
— Ти можеш говорити?
Похитав головою.
— Якщо так, — мовив Рипічип, — марна справа запитувати про твої наміри. Але ти можеш засвідчити нам свою дружбу, піднявши над головою свою ліву передню лапу.
Істота так і зробила, але дуже незграбно — адже її лапа спухла і боліла, перетиснута золотим браслетом.
— Погляньте! — вигукнула Люсі, — у нього щось негаразд із лапою. Біднесенький — мабуть, тому він плаче. Можливо, він прийшов, щоб ми його вилікували — як в оповіді про андроклів та лева.
— Обережно, Люсі, — сказав Каспіян. — Цей дракон дуже мудрий, але він може бути брехуном.
Але Люсі вже бігла вперед, а слідом за нею — Рипічип, так швидко, як дозволяли його короткі лапки, а далі, звісно, хлопці та Дриніян.
— Покажи свою бідолашну лапку, — попросила Люсі. — Можливо, я її вилікую.
Дракон-який-раніше-був-Юстасом радісно простягнув їй свою хвору лапу, пам'ятаючи, як чарівне зілля Люсі вилікувало його від морської хвороби ще коли він не був драконом. Однак йому довелося розчаруватись. Магічна рідина трохи полегшила біль та вилікувала пухлину, але не змогла розчинити золота.
Усі стояли навколо, спостерігаючи за лікуванням, і несподівано Каспіян вигукнув:
— Погляньте!
Його очі втупилися в браслет.
Розділ сьомий
ЯК ЗАКІНЧИЛАСЬ ЦЯ ПРИГОДА
— На що нам дивитись? — запитав Едмунд.
— Погляньте на цей орнамент, — відповів Каспіян.
— Молоточок, а над ним діамант, неначе зірка, — сказав Дриніян. — Овва, та я вже це, здається, десь бачив.
— Десь бачив? — повторив Каспіян. — Звісно, ти просто мусив це колись бачити. Це герб великого нарнійського роду — браслет барона Октезіяна.
— Негіднику! — закричав Рипічіп на дракона. — Ти схрумав нарнійського барона? — Але дракон різко замотав головою.
— А може, — озвалася Люсі, — це і є барон Октезіян, перетворений на дракона… Ну, знаєте, за допомогою якихось чарів…
— Це не може бути єдиним поясненням, — сказав Едмунд. — Відомо, що всі дракони збирають золото. В кожному разі, схоже на те, що Октезіян закінчив подорож на цьому острові.
— А може, ти і є барон Октезіян? — запитала Люсі дракона, і помітивши, що він понуро закивав головою, додала: — Чи, може, ти людина, зачаклована у дракона?
Почувши ці слова, дракон енергійно захитав головою.
І тоді хтось спитав — згодом велися дискусії, хто саме це був — Люсі чи Едмунд:
— Але чи ти бува не… чи ти не Юстас?
І Юстас захитав своєю страшною драконячою головою, махаючи зануреним у воду хвостом. Усі відскочили (деякі моряки з вигуками, що тут я їх не можу відтворити), втікаючи від величезних киплячих сліз, які почали текти з його очей.
Люсі намагалася його втішили, як тільки могла, і навіть зібрала в кулак усю свою сміливість, щоби поцілувати його у вкритий лускою писок, інші заходилися повторювати: "Оце невдаха!". Але більшість із присутніх запевняли Юстаса, що ніколи його не покинуть і що безперечно знайдеться якийсь спосіб його розчаклувати — не пройде й дня, ну, може, двох, і вони, певна річ, розкриють цю таємницю. І всім кортіло довідатися про подробиці цієї жахливої історії, але, звісно, Юстас не міг їм про це розповісти. Багато разів упродовж наступних днів він намагався їм написати про це на піску, але йому жодного разу це не вдалось. По-перше, Юстас (котрий ніколи не прочитав жодної з книжок, які мусив прочитати) і гадки не мав, як розповісти всю історію водночас і зрозуміло, і коротко. По-друге, м'язи і нервові закінчення драконячих пазурів взагалі не були пристосовані до писання. Тому він не міг закінчити свою справу до приходу припливу, який нищив усе, що він встигав написати, не враховуючи того, що вже сам знічев'я стирав хвостом чи лапами. Все, що вдалося якимось чином прочитати, виглядало приблизно так:
ПІЖОВ ПОСПАТ… ИИ… НОК КОНДРА ТОБТО ДРАНКОН ЗПЕЧЕРИ АЛЕБУВ МЕРТВИЙ І ДУЖЕ СТРАЖД… ПРОКИНУВСЯ І НЕ МІГ… ЗАБРАТИ МИ РУКУ ОХ БІДА…
Проте всі помітили, що Юстас сильно змінився, відколи став драконом. Тепер він сам кидався на допомогу. Він ширяв над поверхнею острова, з'ясував, що той вкритий горами і що ніхто, крім гірських кіз і великих стад диких свиней, тут не живе. Він приніс у табір кільканадцятеро з них, щоб поповнити запаси провіанту. На полюванні він виявляв максимальну гуманність, збиваючи тварину одним ударом хвоста настільки філігранно, що воно навіть не здогадувалось (і, мабуть, досі не здогадується), що було вбите. Кількох свиней він з'їв сам, але завжди наодинці, бо тепер, будучи драконом, любив тільки свіже м'ясо і не міг дозволити, щоб його побачили під час такої не надто вишуканої трапези. А одного дня, летячи важко та повагом (але й не без гордості), він приніс у табір величезну струнку сосну, видерту з корінням у якійсь віддаленій долині. Це був незамінний матеріал для нової головної щогли. Вечорами, коли робилося прохолодно (як траплялося часом після сильних злив), він для всіх ставав живою зручністю, тому що можна було спертися спиною на його гарячі боки та чудово загрітися й висушитись. Вистачало одного його подиху, щоб запалити найнепіддатливіше вогнище. Час від часу він брав певну групу осіб на повітряну прогулянку на своєму хребті, і вони могли згори оглянути зелені схили, гірські вершини, стрімкі ущелини, а далеко-далеко на морі (дивлячись на схід) — плямку, дещо темнішу за лінію горизонту, яка могла бути суходолом.
Від глибокої печалі Юстаса рятувала зовсім нова для нього приємність, яку він знаходив у тому, що тепер усі його любили, а ще більше в тому, що він і сам полюбив інших. Зрештою, його перетворення на дракона було справою вельми гнітючою. Він з огидою здригався, коли бачив своє відображення, пролітаючи над якимсь гірським озерцем. Він ненавидів свої кажанячі крила, ненавидів подібний до пилки плавник на хребті та грізні, скривлені пазурі. Він мало не боявся самого себе — особливо насамоті — і водночас соромився перебувати разом з іншими. Вечорами, якщо не виконував для своїх друзів роль грілки, він покидав табір і лежав, немов змія, згорнувшись клубком, між лісом і затокою. На свій великий подив він визнав, що саме Рипічип був тією особою, яка невтомно намагалася полегшити його долю. Шляхетна миша вислизала з кола веселого товариства, що гомоніло біля вогнища, і вмощувалась біля драконячої голови, намагаючись вибрати таке місце, щоб вітер не дмив у її бік димним подихом.