Прокинувся я о пів на десяту. Занепокоєний становищем Крити, я хутко одягнувся і, навіть не вмившись, попрямував доріжкою до порожнього дому. Хмари висіли низько над землею, і вологе ранкове повітря в будь-яку хвилину могло пролитися дощем. Драбина в колодязі не висіла. Видно, хтось відв'язав її від дерева й забрав. Обидві половини кришки були щільно закриті, зверху лежав камінь. Відхиливши одну половину, я зазирнув у колодязь і покликав Криту. Однак відповіді не почув. Покликав ще кілька разів. "Можливо, спить?" — подумав я і кинув жменю дрібних камінців. Та, здається, в колодязі нікого не було. Удосвіта Крита, напевне, вибралася назовні, відчепила драбину й кудись пішла. Я опустив кришку й подався додому.
Вийшовши з двору порожнього дому, я трохи постояв, зіпершись об огорожу і поглядаючи на дім Мей Касахари. Можливо, вона, як звичайно, помітить мене й покажеться. Однак я її не дочекався. Навколо панувала цілковита тиша. Не було видно людей, не лунали жодні звуки — навіть сюрчання цикад. Я стояв і копирсав землю носаком черевика. Мене охопило дивне відчуття, ніби за кілька днів, проведених у колодязі, колишню реальність замінила інша й поселилася тут назавжди. Воно не покидало мене відтоді, як тільки я вибрався з колодязя і повернувся додому.
Повернувшись доріжкою додому, я вирішив почистити у ванній зуби й поголитися. За цих кілька днів усе обличчя обросло чорною щетиною, і тепер я скидався на врятовану жертву корабельної катастрофи. Я вперше відпустив таку бороду. Хотів залишити, але, трохи подумавши, вирішив усе-таки поголитися. Мені здалося, що буде краще, якщо обличчя залишиться таким, яким було, коли з дому пішла Куміко.
Розпаривши обличчя гарячим рушником, я щедро вимазав його кремом для гоління й повільно, щоб не порізатися, взявся голити щетину — спочатку на підборідді, на лівій щоці, потім на правій. Поголивши праву щоку, я раптом зиркнув у дзеркало — і мимоволі відчув, як мені перехопило подих. На щоці видніла якась синювато-темна пляма. "Невже щось прилипло?" — подумав я спочатку. Я зняв з обличчя залишки крему, як слід умився з милом і спробував стерти пляму рушником. Але вона не зникла, а наче глибоко проникла у шкіру. Я провів по ній пальцем, але нічого, крім легкого жару, не відчув. Родимка! Вона з'явилася на щоці саме там, де я відчув жар, коли сидів у колодязі.
Наблизившись впритул до дзеркала, я заходився уважно розглядати пляму. Вона була відразу за щелепою, завбільшки з долоню немовляти. Синювато-темна, майже чорна, вона скидалася на "монбланівське" чорнило, яким користувалася Куміко.
Спочатку я подумав, що це — алергія на шкірі. Можливо, я отруївся чимось на дні колодязя. Скажімо, лаком. Та хіба там щось таке могло бути? Адже я освітив у колодязі ліхтарем кожну тріщину і нічого, крім землі та бетонних стін, не виявив. Зрештою, хіба від алергії чи чогось подібного з'явиться така чітка пляма?
Невдовзі мене охопила легка паніка: я розгубився, втратив орієнтацію — так, наче на мене накотилася велика хвиля й поволокла за собою. Випустивши рушник з рук, я перекинув відро для сміття, ударився об щось ногою і забурмотав якусь нісенітницю. Потім узяв себе в руки й, зіпершись об раковину, намагався спокійно обдумати, що ж робити далі.
"Ще трохи почекаю і подивлюся, що ж буде далі", — подумав я. До лікаря завжди встигну. Можливо, пляма сама зійде, як висипка, спричинена лаком. Можливо, так само швидко зникне, як і з'явилася. Я пішов на кухню і приготував кави. У шлунку було порожньо, та як тільки збирався щось з'їсти, апетит щезав, як вода, побачена в міражі.
Я ліг на диван і задивився на дощ, який щойно припустив. Раз у раз ходив до ванної і розглядав себе в дзеркалі, але ніяких змін у плямі не помічав. Вона красувалася на щоці своєю густою синявою.
Я здогадувався: єдиною причиною появи цієї плями було те, що в тому передсвітанковому видінні, схожому на сон, побаченому на дні колодязя, моя телефонна знайома провела мене за руку крізь стіну, щоб урятувати від небезпечного когось, який відчинив двері й зайшов у номер. І от тоді, коли я проходив крізь стіну, я виразно відчув жар на щоці — там, де тепер була пляма. Та, звісно, причинно-наслідковий зв'язок між проходженням крізь стіну та появою плями на щоці залишався нез'ясованим.
Чоловік без обличчя у готельному фойє сказав: "Зараз неслушний час. Зараз вам не можна тут перебувати". Він мене попередив, але я знехтував його попередженням і пішов уперед, сердитий на Нобору Ватая і на свою розгубленість. І, можливо, тому отримав цю відмітку.
А може, це тавро наклав на мене той дивний напівсон-напіввидіння. "Це не просто був сон, — казали вони за допомогою цієї плями. — Усе справді відбулося. І тобі доведеться згадувати про це щоразу, коли дивитимешся в дзеркало".
Я труснув головою. В усьому цьому надто багато непоясненного. Ясно тільки одне: я нічого не розумію. Голову знову охопив тупий біль, і я вже не міг більше думати. Нічого робити не хотілося. Ковтнувши холодної кави, я знову видивився на дощ за вікном.
Пополудні я подзвонив дядькові. І трохи з ним побалакав про се про те. Мені здавалося, що відірвуся від реального світу невідомо куди, якщо з ким-небудь не порозмовляю.
Дядько поцікавився, як почувається Куміко. Я відповів, що добре. Поїхала кудись у справах. Слід було б усе йому чесно викласти, але я не міг розповісти по порядку сторонній людині про те, що сталося зі мною останнім часом. Я ж не міг пояснити комусь того, чого сам не розумів. А тому наразі вирішив приховати від дядька правду.
— Ви довго жили в цьому домі, чи не так? — запитав я.
— Авжеж. Років шість-сім, напевне. Але постривай… мені було тридцять п'ять, коли я його купив, і прожив там до сорока двох. Виходить, сім років. Сюди переїхав, коли одружився. А до того часу постійно жив там.
— Я хотів би спитати… Тоді з тобою не відбувалося нічого поганого?
— Поганого? — здивувався дядько.
— Ну… часом не хворів або з жінкою не розлучався?
На тому кінці телефонної лінії почувся веселий дядьків сміх.
— Правда, була така історія з однією жінкою. Таке ж саме сталося і після переїзду. Та нічого поганого в цьому не бачу. І, чесно кажучи, я за ними не жалію. А хворіти… Не пригадую, що хворів. Хіба що ззаду на шиї якийсь наріст з'явився. Довелось вирізати. Помітили його в перукарні й порадили на всякий випадок вирізати. Я пішов до лікаря, але виявилося, що нічого страшного нема. Поки я там жив, це був перший та останній випадок, коли я звертався до лікаря. Їй-бо, хоч вимагай медичну страховку!