— Спасибі вам за турботу, але зараз у мене все гаразд, — сказав я, поправивши голос. — Не вважаю, що сталося щось добре, але чогось особливо поганого також не було.
— Чудово.
— Просто втомився, от і все, — додав я.
Мальта Кано тихо кашлянула.
— До речі, Окада-сан, ви не помітили у собі за ці дні яких-небудь значних фізичних змін?
— Фізичних змін? У собі?
— Так. Змін у вашому тілі.
Я підвів голову й глянув на своє зображення у вікні, що виходило в сад. Нічого, що можна назвати "фізичною зміною", не виявив. Коли під душем старанно відмивався, також нічого не помітив.
— А які ви, наприклад, зміни маєте на увазі?
— Я сама не знаю, але це мала б бути явна зміна, яка відразу впадала б у вічі будь-кому.
Я поклав ліву долоню на стіл, розчепіривши пальці, й уважно придивився до неї. Долоня — така, як завжди. На ній нічого не змінилося. Позолотою не вкрилася, перетинки між пальцями не виросли. Не гарна і не потворна.
— Ви сказали: "явна зміна, яка відразу впала б будь-кому у вічі". Так що, може, крильця на спині повинні вирости, чи що?
— Можливо, й так, — спокійно відповіла Мальта Кано. — Але, звичайно, це лише одна з можливостей.
— Звичайно, — відповів я.
— Так ви що-небудь помітили?
— Ні. Принаймні наразі. Якби виросли крильця за спиною — мимоволі помітив би.
— Можливо, — погодилася вона. — І все-таки, Окада-сан, будьте обережними. Знати свій стан не так-то просто. Скажімо, людина не може безпосередньо бачити свого обличчя. Доводиться покладатись на відображення в дзеркалі. Емпірично вірити в те, що відображення правдиве.
— Буду обережним.
— До речі, ще одне, останнє, запитання, Окада-сан. Я недавно втратила зв'язок з Критою. Так само, як з вами. Можливо, це випадковий збіг, але загалом дивний. Тож я подумала: ви часом не знаєте про неї що-небудь?
— Про Криту Кано? — здивувався я.
— Так, — сказала вона. — Може, здогадуєтеся, де вона?
Я сказав, що не маю уявлення. Не знаю, на якій підставі, але мені здалося, що на якийсь час краще приховати від Мальти Кано, що я недавно розмовляв з Критою і вона відразу після того кудись зникла.
— Крита хвилювалася, що не може додзвонитися до вас, а тому пішла до вас учора ввечері, щоб з'ясувати, у чому справа. Уже стільки часу минуло, а її все немає. У мене якесь погане передчуття: а що, як з нею щось сталося?
— Розумію. Якщо вона з'явиться, я відразу попрошу її вам подзвонити.
Після короткої мовчанки Мальта Кано вела далі:
— Чесно кажучи, я переживаю за Криту. Як ви знаєте, наша з нею робота — не зовсім звична. Однак сестра ще не так добре обізнана в цій сфері, як я. Не хочу сказати, що вона не має до цього дару. Вона його має. Однак вона до нього ще як слід не звикла.
— Розумію.
Мальта Кано знову замовкла. Цього разу надовше. Здавалось, вона розгубилася.
— Алло! Ви чуєте? — спитав я.
— Так, Окада-сан, — відгукнулася Мальта Кано.
— Як побачу Криту-сан, обов'язково передам, щоб зв'язалася з вами, — повторив я.
— Дякую, — сказала Мальта Кано й, попросивши вибачення за пізній дзвінок, поклала слухавку. Зробивши те саме, я знову поглянув на своє відображення у віконній шибці. І раптом подумав: можливо, я говорив з нею востаннє і вона назавжди зникне з мого життя. Чого це я так подумав? Адже для цього не було жодних підстав. Я просто зненацька так передчув.
Після того я раптом згадав про драбину, яку залишив висіти в колодязі. Треба її прибрати негайно, бо як хтось побачить, можуть виникнути неприємності. До того ж несподівано Крита Кано зникла. Востаннє я бачив її саме біля колодязя.
Запхавши ліхтарик у кишеню й узувшись, я вийшов у сад і знову переліз через огорожу. Пройшов доріжкою до порожнього дому. У домі Мей Касахари, як і раніше, не світилося. Стрілки годинника показували майже третю. Зайшовши у сад порожнього дому, я попрямував до колодязя. Як і перед тим, драбина, прив'язана до дерева, звисала в колодязь. Кришка була наполовину відхилена.
Я чомусь ненароком зазирнув у колодязь і неголосно, майже пошепки, гукнув: "Гей, Крита-сан!" Відповіді не було. Я вийняв ліхтарик і посвітив униз. Самого дна промінь не сягнув, зате долинув чийсь ледве чутний голос, схожий на стогін. Я ще раз покликав Криту Кано.
— Усе гаразд. Я тут, — озвалася вона.
— Що ти там робиш? — спитав я тихо.
— Питаєте, що роблю?.. Те саме, що й ви тут робили, Окада-сан, — відповіла вона збентеженим тоном. — Думаю. Адже тут чудове місце для роздумів.
— Це правда, — погодився я. — Та мені щойно дзвонила твоя сестра. Страшно хвилюється, що ти зникла. Уже пізня ніч, а тебе все нема дома й невідомо, коли будеш. Просила сказати, щоб ти відразу дала про себе знати, якщо я тебе зустріну.
— Зрозуміло. Дякую за турботу.
— Гей, Крита-сан, може, усе-таки вилізеш звідти? Хочу з тобою поговорити.
Вона не відповіла.
Я вимкнув ліхтарик і запхав його в кишеню.
— А що, якби ви, Окада-сан, сюди спустилися? Посиділи б удвох, поговорили.
"О, справді було б непогано спуститися на дно колодязя і поговорити з Критою", — подумав, але від самої згадки про затхлу пітьму в ньому відчув тягар у животі.
— Е ні, вибач, мені туди більше не хочеться. І ти там довго не затримуйся. А то хто-небудь знову витягне драбину. Та й повітря там застояне.
— Знаю. Та я все одно хочу ще трохи тут побути. Не турбуйтеся про мене.
Ну що я міг зробити, якщо вона не хотіла вилізати?
— Коли, я говорив з твоєю сестрою по телефону, я не сказав, що недавно тебе тут зустрів. Я правильно зробив? Бо мені здалося, що про це краще промовчати.
— Правильно. Будь ласка, не кажіть сестрі, що я тут, — сказала Крита Кано й, зробивши коротку паузу, додала: — Не хочу її тривожити, але ж іноді хочеться подумати. Як закінчу — відразу вилізу. Залиште мене, будь ласка, трохи на самоті. Я вам не завдам жодного клопоту.
Я вирішив залишити її і піти додому. Що буде, побачу вранці. Навіть якщо вночі прийде Мей Касахара й витягне драбину, я все-таки якось зможу врятувати Криту Кано. Повернувшись додому, я роздягнувся і звалився на ліжко. Узяв книжку, що лежала в узголів'ї, розгорнув на закладеній сторінці. Здавалось, що збудження не дасть заснути, та, не прочитавши й двох сторінок, я відчув, що дрімаю. Згорнувши книжку, погасив світло й наступної мить поринув у сон.