Мей повернулася хвилин через десять з великою склянкою в руці. Коли передавала її мені, шматочки льоду в ній легенько дзенькнули. Здавалось, ніби ці звуки долинали з дуже далекого світу, відгородженого від мого кількома воротами. Я почув їх, бо саме тоді ворота виявилися відчиненими. Але тільки на короткий час. Як тільки раптом хоч одні ворота зачиняться, до мене ці звуки більше не доходитимуть.
— Пийте, — сказала Мей. Від цієї води з лимонним соком голова відразу проясніє.
Я випив половину й повернув склянку. Холодна вода пройшла через горло й поволі опускалася вниз. Мене сильно занудило. Неперетравлений клубок пачосів у шлунку почав розмотуватись і підступив до самого горла. Заплющивши очі, я спробував побороти нудоту. Уявив собі, як Куміко сідає в електричку, тримаючи в руках блузку й спідничку. "Може, було б краще, якби я виблював", — подумав я. Однак цього не сталося. Поки я кілька разів глибоко дихав, нудота поволі ослабла й остаточно зникла.
— Усе нормально? — спитала Мей.
— Нормально, — відповів я.
— Я подзвонила. Назвалася родичкою. Правильно?
— Угу.
— Хто вона вам? Дружина?
— Так.
— Мені сказали, що й учора її не було, — повідомила Мей. — З редакцією зв'язку не підтримує, просто не прийшла. Тому її колеги також стривожені. Бо вони такого від неї не сподівалися.
— Ось так без попереджень не вийти на роботу — це справді не в її стилі.
— То вона пропала учора ввечері?
Я кивнув.
— Нещасний Заводний Птаху! — сказала Мей. Здавалось, ніби вона щиро співчуває. Простягла руку й поклала мені на чоло. — Може, вам у чомусь допомогти?
— Наразі нема в чому, — сказав я. — Дякую.
— Послухайте, можна ще запитати? Чи краще мовчати?
— Як хочеш, питай. Тільки от не знаю, чи зможу відповісти.
— А що, вона з іншим чоловіком утекла?
— Не знаю, — відповів я. — І таке могло статися.
— Але ж ви стільки років прожили разом! Як після цього ви не знаєте такої речі?
"Справді, — подумав я. — Чому я цього не знаю?"
— Нещасний Заводний Птаху! — повторила Мей. — Мені так хотілося б вам допомогти! Але я, на жаль, нічого не розумію в подружньому житті.
Я підвівся із шезлонга. Виявилося, що для цього потрібно більше зусиль, ніж я думав.
— Дякую тобі за все. Ти мені дуже допомогла. Але мені пора йти. Можливо, дома мене чекають якісь новини. Або хтось подзвонить по телефону.
— Як прийдете додому — відразу станьте під душ. Душ — передусім. Зрозуміло? Потім переодягніться в чисте й поголіться.
— Поголитися? — перепитав я і провів рукою по підборіддю. Я справді-таки забув поголитися. І не згадав про це від самого ранку.
— Заводний Птаху, такі дрібниці мають велике значення, — сказала Мей, дивлячись мені прямо в очі. — Як прийдете додому, подивіться уважно на себе в дзеркало.
— Так і зроблю.
— Можна мені заглянути до вас пізніше?
— Звичайно, — відповів я і додав: — Цим мені дуже допоможеш.
Мей Касахара мовчки кивнула.
Повернувшись додому, я подивився на себе в дзеркало. Я справді мав жахливий вигляд. Роздягнувся, скупався під душем, старанно вимив голову, поголився, почистив зуби, протер обличчя лосьйоном, а після того ще раз уважно оглянув себе. Начебто почувався краще, ніж раніше. Нудота вляглася. І тільки в голові ще залишався легкий туман.
Я надів шорти й нову теніску. Сів на веранді, спершись об стовп, і, поглядаючи в сад, сушив на повітрі волосся. І водночас намагався перебрати в пам'яті події, що сталися навколо мене останніми днями. Усе почалося з телефонного дзвінка лейтенанта Мамії. Учора вранці? Саме так. Після того з дому пішла Куміко. Я застібав блискавку на її сукні. Потім я знайшов коробочку від туалетної води. Приходив лейтенант Мамія, розповідав дивну історію про війну: як його спіймали монгольські солдати й укинули в колодязь. Приніс пам'ятний подарунок від Хонди-сана. Однак виявилося, що це порожня коробка. Куміко не прийшла додому. Вранці забрала свої речі з хімчистки біля станції й кудись зникла. На роботі про неї нічого не знають. Усе це сталося вчора.
Я не міг повірити, що за один день сталося стільки подій. Занадто багато.
Поки я все це прокручував у голові, на мене напала страшна дрімота. Незвичайна, нестримна, можна сказати, ґвалтівна. Вона зривала з мене притомність, як напасник одяг з тіла безборонної жертви. Я бездумно подався до спальні, роздягнувся і звалився на ліжко. Спробував глянути на годинник, що стояв на столику в узголів'ї, але навіть не зміг повернути голови. Я заплющив очі й умить занурився в бездонний сон.
Уві сні я застібав блискавку на сукні Куміко. Бачив її гладеньку білу спину. Та коли підняв застібку до самого верху, то зрозумів, що переді мною не Куміко, а Крита Кано. У кімнаті нас було тільки двоє.
Як і в минулому сні, кімната була готельним номером-люкс. На столі — пляшка "Cutty Sark" і дві склянки. Відерце з нержавіючої сталі, заповнене по вінця кубиками льоду. Хтось пройшов, голосно розмовляючи, коридором, мимо дверей. Я не міг розібрати слів, але, здається, говорили по-іноземному. Зі стелі звисала люстра, але вона не горіла. Кімнату освічували тільки тьмяні настінні бра. Вікна щільно закривали товсті гардини.
Крита Кано була в літній сукні Куміко — блакитнуватій, з ажурним візерунком у вигляді пташок, з подолом, що ледь-ледь виступав над колінами. І, як завжди, з макіяжем Жаклін Кеннеді. На лівому зап'ясті — два браслети.
— Звідки в тебе ця сукня? Вона твоя? — запитав я.
Крита глянула на мене й захитала головою. При цьому її кучерики приємно гойднулися.
— Ні, не моя. Я її позичила на короткий час. Та ви, Окада-сан, не турбуйтеся. Бо через це я не завдам нікому жодного клопоту.
— Власне, де ми? — спитав я.
Крита Кано не відповіла. Як і минулого разу, я сидів на ліжку. У костюмі й краватці з крапчастим візерунком.
— Окада-сан, вам не треба про щось думати, — сказала вона. — І турбуватися не варто. Усе буде нормально.
Як і колись, вона розстебнула на мені штани, добула прутня і взяла його в рот. Але, на відміну від минулого разу, сама не роздягалася. Залишилася в сукні Куміко. Я спробував ворухнутися, але не зміг — здавалось, мене зв'язували невидимі нитки. Мій прутень у роті Крити відразу затвердів.