— Учора вранці? — запитав я. — А не ввечері?
— Таки вранці. Годині о восьмій. Ваша дружина прийшла раніше за інших, а тому я добре її запам'ятав. Адже приємно, коли першим клієнтом зранку виявляється молода жінка.
Я навіть не зміг силувано всміхнутися, а власний голос здався мені чужим.
— Ну гаразд. Я просто не знав, що вона вже приходила.
Кивнувши й зиркнувши на мене, власник хімчистки погасив сигарету, якою затягнувся лише кілька разів, і знову взявся до праски. Здавалось, я його зацікавив, і він збирався щось сказати, але передумав. Я також хотів його про дещо запитати. Який вигляд мала Куміко, коли забирала свої речі? Що тримала в руках? Але я був розгублений і відчував сильну спрагу. Хотів десь присісти й випити чогось холодного. Бо, здавалось, інакше не зможу думати.
Після хімчистки я зайшов до сусідньої кав'ярні й замовив чаю з льодом. В її прохолодному приміщенні не було ні душі. З маленьких динаміків на стіні лилася мелодія "Eight Days а Week"[34] "Бітлз", аранжована для оркестру. Я знову подумав про море. Уявив собі, як іду босими ногами по піщаному пляжу до лінії прибою. Гарячий, мов жарини, пісок, вітер, наскрізь просяклий запахом морської води. Я глибоко, на всі груди, дихаю і дивлюся на небо. Піднімаю догори обидві руки й відчуваю ними тепло літнього сонця. Потім холодна вода обмиває мої ноги.
Як не крути, усе-таки дивно, що Куміко забрала свої речі з хімчистки по дорозі на роботу. Бо ж їй довелося б сідати в переповнену електричку з випрасуваним одягом і так само повертатися додому. Її речі, старанно випрасувані в хімчистці, геть-чисто зім'ялися б. Мені в голову не вкладалося, що Куміко, яку дратувала будь-яка складка або плямка, могла зробити такий беззмістовний вчинок. Адже було б набагато розумніше зайти до хімчистки по дорозі з роботи. Або мене попросити, якщо затримувалася. Залишався тільки один можливий висновок: цього разу Куміко не мала наміру повертатися додому. Забрала блузку та спідничку й кудись поїхала. Переміну одягу взяла із собою, а решту могла десь купити. У неї своя кредитна картка й рахунок у банку. Могла їхати куди заманеться.
І крім того, може, вона не сама, а з якимсь чоловіком. Бо інакше навіщо їй іти з дому?
Очевидно, справа була серйозною. Куміко зникла, залишивши увесь свій одяг та взуття. Вона любила добирати свій гардероб і завжди його берегла. Кинути все це й піти без нічого — для цього була потрібна рішучість. І все-таки Куміко без вагань, як мені здавалося, пішла з дому з однією блузкою та спідничкою. Можливо, про одяг вона тоді й не думала.
Відхилившись на спинку стільця у кав'ярні, я мимоволі слухав нестерпно стерильну приглушену музику й уявляв собі, як у переповненій електричці Куміко тримає в руках целофановий чохол з одягом на дротяних плічках. Згадав колір її сукні, запах туалетної води за вухами, її гладку бездоганну спину. Здавалось, я страшно втомився. Мав таке відчуття, ніби перенесуся звідси хтозна-куди, якщо на мить заплющу очі.
2
Розділ без жодних добрих новин
Вийшовши з кав'ярні, я знову без жодної мети побрів вулицями. Поступово від страшної полудневої спеки мій настрій зіпсувався. Навіть здавалось, ніби мене морозить. Однак повертатися додому я не мав охоти. Від самої думки про те, що доведеться сидіти в порожньому домі й безнадійно чекати телефонного дзвінка, я задихався.
Мені спало на думку лише одне — піти до Мей Касахари. Повернувшись додому, я переліз через стіну й доріжкою підійшов до її дому ззаду. Спершись об огорожу порожнього будинку навпроти, дивився на кам'яного птаха в саду. "Якщо тут постою, то, може, Мей мене помітить?" — подумав я. Крім тих днів, коли вона підробляла у фірмі перук, залишалася дома — приймала сонячні ванни або сиділа в кімнаті — й усе поглядала на доріжку.
Однак дівчина не показувалася. На небі не було жодної хмаринки. Літнє сонце щораз сильніше припікало потилицю. З-під ніг піднімався задушливий запах трави. Не відриваючи погляду від кам'яного птаха, я спробував згадати розповідь, почуту раніше від дядька, про долю колишніх мешканців того дому. Але на пам'ять приходило тільки море. Холодне й синє. Я зробив кілька глибоких вдихів, подивився на годинник. "Видно, сьогодні її не дочекаюся", — подумав я і вже збирався йти, як нарешті в саду з'явилася Мей Касахара й попрямувала до мене. На ній були бавовняні шорти, блакитна гавайська сорочка й червоні гумові сандалії. Зупинившись переді мною, вона всміхнулася крізь сонячні окуляри.
— Вітаю вас, Заводний Птаху! Ваш кіт Нобору Ватая знайшовся?
— Ще ні, — відповів я. — А до речі, сьогодні я довго ждав твоєї появи.
Запхавши руки в кишені шортів, Мей здивовано оглянулася.
— Послухайте, Заводний Птаху, у мене багато вільного часу, але це не означає, що я від ранку до вечора стежу, як вартовий, за доріжкою. Маю і свою роботу. А втім, вибачте. Невже ви так довго чекали?
— Та ні, не дуже. Тільки от запарився, стоячи на спеці.
Мей пильно видивилася на мене, а потім ледь-ледь насупила брови.
— Заводний Птаху, що з вами сталося? У вас такий жахливий вигляд… Ніби вас щойно викопали з-під землі. Зайдіть сюди в тінь і відпочиньте.
Узявши за руку, вона завела мене у свій сад. Посадила в брезентовий шезлонг, пересунувши його під дуб. Його густе зелене гілля відкидало живущу прохолодну тінь.
— Не турбуйтесь. Бо дома, як завжди, нікого нема. Трохи відпочиньте й ні про що не думайте.
— Послухай, маю до тебе одне прохання, — сказав я.
— Кажіть.
— Ти не могла б подзвонити замість мене?
Добувши з кишені записник і ручку, я написав телефонний номер редакції Куміко. Вирвав аркуш і передав дівчині. Пластикова обкладинка записника була теплуватою від поту.
— Ось телефон. Лише спитай, чи Куміко Окада вийшла сьогодні на роботу. Якщо ні, то чи була вчора.
Мей Касахара взяла аркуш і глянула на нього, стуливши губи. Потім перевела погляд на мене.
— Гаразд, спитаю. А ви викиньте все з голови й полежіть. Я скоро повернуся.
Вона пішла, а я, за її порадою, розлігся на шезлонгу й заплющив очі. Піт сочився з усіх пор мого тіла. Я спробував думати, але в голові закололо, а на дно шлунка почало опускатися щось схоже на клубок пачосів. До горла підступала нудота. Навколо панувала тиша. І я раптом подумав, що давно не чув заводного птаха. Може, днів чотири-п'ять. Точно не скажу. Про птаха я згадав, коли його вже не було чути. Можливо, він перелітний? До речі, я почув його вперше місяць тому. Відтоді цей невидимий птах щодня накручував пружину нашого маленького світу, в якому ми жили. Це була пора заводного птаха.