А якщо Нобору Ватая помре або залишиться безпомічним інвалідом, то виходить, що Усікава далекоглядна людина — вчасно зійшов з корабля. Я мимоволі захопився його звіриним відчуттям. І ніби почув його голос: "Не хочу хвалитися, Окада-сан, але в мене нюх просто чудовий!"
— Окада-сан! — озвався до мене хтось поруч.
Серце підстрибнуло до самого горла, наче відпущена пружина. Звідки цей голос, я не здогадувався. Я напружився, удивляючись у темряву, але, звісно, нічого не побачив.
— Окада-сан! — повторив той же голос. Низький, чоловічий. — Не турбуйтесь. Я на вашому боці. Ми з вами тут уже зустрічалися. Пригадуєте?
Так, я пригадав. Це був голос "безликого чоловіка". З обережності я не спішив відповідати.
— Вам треба негайно звідси вибиратися. Як тільки ввімкнеться світло, вони прийдуть сюди вас шукати. Йдіть за мною, бо я знаю найкоротшу дорогу.
Він увімкнув маленький, схожий на олівець, кишеньковий ліхтарик. Промінь слабенький, але достатній, щоб присвітити під ногами.
— Сюди, — квапив він.
Піднявшись з підлоги, я поспішив за ним.
— Це ви погасили світло? — запитав я його в спину.
Чоловік нічого не відповів: не підтвердив і не заперечив.
— Дякую. Ви мене просто врятували.
— Це небезпечні люди, — проказав безликий чоловік. — Набагато небезпечніші, ніж ви думали.
— А що, Нобору Ватая справді сильно побили? — запитав я.
— Так по телевізору казали, — відповів він, обережно вибираючи слова.
— Але я до цього не причетний. Я тоді перебував у колодязі.
— Ну, якщо ви так кажете, отже, так воно і є, — відповів він як щось само собою зрозуміле, відчинив двері і, присвічуючи ліхтариком під ноги, став підніматися поволі сходами. Я пішов услід за ним. Сходи виявилися такими довгими, що я вже не розумів, піднімаємось ми чи спускаємося. Та чи взагалі це сходи?
— А хто-небудь може посвідчити, що ви тоді перебували в колодязі? — запитав безликий чоловік, не обертаючись.
Я мовчав. Таких людей не було.
— У такому разі вам краще, нічого не кажучи, тікати звідси. Вони вже вирішили, що злочинець — ви.
— Хто це — вони?
Досягнувши останньої сходинки, безликий чоловік звернув праворуч і, пройшовши кілька кроків, відчинив двері і вийшов у коридор. Зупинившись, прислухався.
— Поспішаймо. Тримайтеся за мене.
Я слухняно вхопився за полу його піджака.
— Вони невідривно стежать за тим, що показує телевізор, тож, природно, ненавидять вас, — провадив він далі. — А от старшого брата вашої дружини обожнюють.
— Ви знаєте, хто я?
— Авжеж.
— То, може, знаєте, де зараз Куміко?
Він мовчав. Я ніби брав участь в якійсь грі, учепившись за його піджак: ми звернули за ріг, швидко спустилися вниз на кілька сходинок, зайшли в маленькі потаємні двері й переходом з низькою стелею добралися до наступного коридору. Дивна, заплутана дорога, якою мене вів безликий чоловік, скидалася на нескінченне борсання в материнській утробі.
— Окада-сан, я знаю не все, що тут відбувається. Мені підвладне лише фойє. Я багато чого не знаю.
— А коридорного, що гарно свистить, знаєте?
— Ні, — відразу відповів чоловік. — Тут узагалі нема жодних коридорних — ні свистунів, ні інших. Якщо ви когось такого побачите, то знайте, що це не коридорний, а щось, що прикидається ним. Почекайте, забув спитати: вам номер 208 потрібен чи ні?
— Так, потрібен. Маю зустрітися з однією жінкою.
На це безликий чоловік нічого не сказав. Не запитав, ні що це за жінка, ні яка справа в мене до неї. Він ішов коридором упевненою ходою людини, якій відомі всі входи й виходи, і тягнув мене, як буксир, складним маршрутом у темряві.
Нарешті, без жодного попередження, він раптом зупинився перед дверима. Я наштовхнувся на нього ззаду, мало не збивши з ніг. Його тіло здалося мені на диво легким, схожим на порожній кокон цикади. А проте він утримався на ногах і посвітив ліхтариком на табличку дверей. Це був номер 208.
— Двері не замкнені, — сказав він. — Ось, візьміть ліхтарик. А я повернуся і в темряві. Як зайдете, замкніться на ключ і нікому не відчиняйте. Якщо маєте справу, швидко її закінчуйте й повертайтеся до себе, звідки прийшли. Тут небезпечно перебувати. Ви вторглися на чужу територію, і лише я один — ваш союзник. Запам'ятайте це.
— Хто ви?
Безликий чоловік передав мені ліхтарик, наче естафету, й промовив:
— Я — "порожній чоловік".
Він обернувся до мене в темряві своїм безликим обличчям і чекав відповіді, але я не знаходив правильних слів. Не дочекавшись, він безшумно зник прямо на моїх очах. Щойно був тут, а наступної миті його поглинула пітьма. Я посвітив туди, де він перед тим стояв, але промінь ліхтарика вихопив з темряви тільки шматок білої стіни.
Як і сказав безликий чоловік, двері 208-го номера справді виявилися незамкненими. Ручка безшумно повернулася під рукою. На всякий випадок я вимкнув ліхтарик і нечутно зайшов у кімнату, намагаючись розгледіти щось у темряві. Як і раніше, тут панувала тиша, ніщо не ворушилося. До вуха долинало тільки постукування льоду об стінки відерця. Я засвітив ліхтарик і замкнув за собою двері. По кімнаті прокотилося сухе, неприродно дзвінке металеве клацання. На столі посеред кімнати стояла невідкрита пляшка "Cutty Sark", чисті склянки і відерце зі свіжим льодом. Притулена до вази срібляста таця, ніби нарешті дочекавшись забави, вигравала відбитим промінням ліхтарика. Наче відгукнувшись на таку можливість, пилок умить заповнив кімнату пахощами квітів. Повітря загусло, а сила тяжіння трохи збільшилася. Притулившись спиною до дверей, якийсь час я спостерігав за рухом повітря у промені світла.
Тут небезпечно перебувати. Ви вторглися на чужу територію, і лише я один — ваш союзник. Запам'ятайте це.
— Не світи на мене, — долинув з глибини кімнати жіночий голос. — Обіцяєш, що не світитимеш?
— Обіцяю, — відповів я.
36
"Дружба минулих днів"
Як розвіяти злі чари
Світ, де вранці дзвенять будильники
— Обіцяю, — сказав я, але мій голос прозвучав відчужено, ніби записаний на магнітофонну стрічку.
— Скажи, що не світитимеш мені в очі.
— Не світитиму тобі в очі. Обіцяю.
— Справді обіцяєш? Не обманюєш?
— Правду кажу. Дотримаю обіцянки.
— Ну гаразд, може, тоді приготуєш нам віскі з льодом? Мені трохи більше льоду.