За словами очевидців, злочинець був у темно-синьому півпальті й вовняній лижній шапочці такого ж кольору, із темними сонячними окулярами. Зріст — приблизно 175 сантиметрів, на правій щоці щось схоже на родимку, вік — років тридцять. Поліція розшукує злочинця, але на його слід не натрапила — він утік, змішавшись з людським натовпом. (Показали, як поліція обстежує місце злочину, а потім — багатолюдні вулички Акасаки.)
Бейсбольна бита? Родимка? Я прикусив губу.
— Нобору Ватая — відомий учений-економіст нової генерації і політичний оглядач. Навесні цього року був обраний депутатом палати представників від виборчого округу покійного дядька, Йосітака Ватая, і відтоді став впливовим молодим політиком і полемістом. Його високо цінували і як молодому членові парламенту провіщали велике майбутнє. Поліція розглядає дві версії причини злочину: перша пов'язана з його політичною діяльністю, друга — з особистою помстою. Повторюємо останню новину: сьогодні, перед полуднем, здійснено напад на депутата палати представників Нобору Ватая. Він доставлений у лікарню з важкою травмою голови, яку завдав йому хуліган бейсбольною битою. Жодних подробиць про стан його здоров'я наразі немає. Переходимо до наступних новин…
Хтось начебто вимкнув телевізор. Голос диктора обірвався, і у фойє запанувала тиша. Люди перед телевізором трохи розслабилися, щоб зняти з себе напругу. Складалося враження, ніби вони навмисне зібралися тут, щоб почути новину про Нобору Ватая. Навіть коли телевізор вимкнули, ніхто не піднімався з місця. Ніхто навіть не зітхнув і не кашлянув.
Хто, власне, лупонув битою Нобору Ватая? За зовнішніми прикметами, злочинець — викапаний я. Темно-синє пальто, темно-синя шапка, сонячні окуляри. Пляма на обличчі. Зріст, вік… І бейсбольна бита. Але ж я зберігав свою биту в колодязі, і вона кудись зникла. Якщо Нобору Ватая розчерепили голову саме тією битою, то, напевне, хтось спеціально її поцупив для цього з колодязя.
Раптом одна з жінок — худа, з риб'ячими щелепами — обернулась і глянула на мене. Її білі сережки звисали із самої середини довгих мочок. Обернувшись, вона довго не відривала від мене своїх очей. Наші погляди зустрілися, та все одно вона витріщилася на мене, нітрохи не змінюючись на обличчі. Лисий чоловік біля неї, схожий на власника пристанційної хімчистки, ніби простеживши за її поглядом, також видивився на мене. Услід за ними на мене звернули увагу й інші люди — так, наче нарешті помітили, що я сиджу тут, з ними. Під їхніми пильними поглядами я мимоволі усвідомив, що на мені темно-синє півпальто, така ж шапочка, зріст — 175 сантиметрів, вік — понад тридцять років. І на правій щоці родимка. Мабуть, вони вже якось дізналися, що я доводжуся шуряком Нобору Ватая і не відчуваю до нього приязні (а може, навіть ненавиджу). Це я прочитав в їхніх очах. Не знаючи, що далі робити, я міцно вчепився руками за бильця стільця. Я не бив Нобору Ватая бейсбольною битою. Я на таке не здатний і, крім того, бити вже не маю. Вони вірять на слово, що кажуть по телевізору.
Я повільно встав зі стільця й подався до коридору, який привів мене до фойє. Краще звідси якнайшвидше забиратися. Ніхто мене тут радо не зустрічатиме. Трохи відійшовши, я озирнувся — кілька людей підвелось і пішло за мною. Приспішивши ходу, я перетнув фойє і попрямував до коридору. Треба вертатися назад до 208-го номера! У роті пересохло.
Щойно я перетнув фойє й опинився в коридорі, як у всьому готелі безгучно погасло світло. Непроглядна пітьма запала без жодного попередження, ніби від сильного удару сокирою звалилася важка чорна завіса. Ззаду, набагато ближче, ніж я думав, хтось скрикнув голосом, сповненим твердої, немов камінь, ненависті.
Я просувався крізь темряву вперед, сторожко обмацуючи стіни. Треба хоч трохи віддалитися від них. Але я наштовхнувся на маленький столик, щось перекинув — здається, вазу, яка з гуркотом покотилася підлогою. Відскочивши, я притьмом опинився рачки на підлозі, але відразу зірвався на ноги і вздовж стіни знову пішов далі, та саме тоді щось смикнуло мене за полу пальта — так, ніби я за цвях зачепився. Однак за мить я зрозумів: хтось схопив мене за пальто. Я без жодного вагання скинув його й побіг крізь темряву. Навпомацки повернув за ріг, спотикаючись, піднявся сходами і ще раз звернув убік. По дорозі я щоразу об щось ударявся — то головою, то плечем, — аж поки, перечепившись на сходах, не налетів обличчям на стіну. Однак болю не відчув. Тільки очі зсередини затопила тьмяна пелена. Вони не повинні мене тут схопити.
Навколо зовсім не було світла. Не горіло навіть аварійне світло на випадок знеструмлення. Пробившись у нестямі крізь темряву, коли не знаєш, де ліве, а де праве, я зупинився і, перевівши подих, прислухався. Тихо. Чути лише, як б'ється власне серце. Я присів навпочіпки, щоб перепочити. Видно, вони махнули на мене рукою. Іти далі в темряві не варто — можна ще більше заплутатися в цьому лабіринті. Я вирішив притулитися спиною до стіни й трохи заспокоїтися.
Хто, власне, вимкнув світло? Я подумав, що це сталося невипадково. Світло погасло саме тоді, коли я зайшов у коридор, переслідуваний людьми. Може, хтось спробував урятувати мене від небезпеки. Я зняв вовняну шапку, витер носовичком піт з обличчя, знову надів шапку. Нагадали про себе болем суглоби, але жодних ран на собі я не відчував. Я глянув на люмінесцентні стрілки годинника і згадав, що вони зупинилися о пів на дванадцяту, коли я спустився в колодязь. Тоді ж хтось пробрався в офіс Нобору Ватая на Акасака й довбонув його по голові битою.
А може, насправді це я зробив?
У глибокій навколишній темряві така думка здавалася єдиною теоретичною "можливістю". Можливо, там, у реальному світі, я справді побив Нобору Ватая бейсбольною битою і завдав йому важких травм. І може, тільки мені одному про це невідомо. Невже накопичена до нього ненависть змусила мене мимохіть піти туди й пустити в хід грубу силу? "Та ні, я не міг туди піти", — подумав я. Бо щоб дістатися до Акасаки, треба сісти в електричку на лінії Одакю і в Сіндзюку зробити пересадку в метро. Хіба міг би я це зробити, сам того не знаючи? Це неможливо. Якщо тільки на світі немає ще одного мого "я".