— Ні, — відповів я і згадав, що кілька років тому ми вже з нею про це говорили.
— Алло! — сказала Мальта.
— Алло! Я вас слухаю! — озвався я і подумав, що мав їй щось сказати, але не міг пригадати, що саме. Трохи помізкував і нарешті згадав. Переклав слухавку в другу руку. — От що! Я вже давно хотів вам подзвонити і сказати, що кіт повернувся.
Кілька секунд Мальта мовчала.
— Повернувся?
— Так. Це ж ми з вами колись зустрічалися з приводу його пошуків. І я подумав, що треба вам про це сказати.
— Коли повернувся?
— Напровесні. І відтоді з дому не вилазить.
— Зовні особливо не змінився? Порівняно з тим, яким був перед зникненням?
Чи змінився?
— Та начебто хвіст трошки не такий, як раніше… — відповів я. — Коли я його гладив відразу після повернення, то раптом подумав, що хвіст загнутий сильніше. А втім, може, мені просто так здалося. Як-не-як майже рік його не було.
— А ви впевнені, що це той самий кіт?
— Звичайно. Ні з яким іншим не переплутаю, бо давно його тримаю.
— Зрозуміло, — сказала Мальта. — Вибачте, але справжній хвіст вашого кота ось тут.
Сказавши це, вона поклала слухавку на стіл і легким рухом скинула із себе пальто. Під ним справді не було ніякого одягу. Своїми грудьми й трикутником волосся між ногами вона скидалася на Криту. Вінілового капелюшка не зняла. Обернулася до мене спиною — і над сідницями в неї я побачив котячий хвіст. Набагато більший, ніж у звичайних котів, він відповідав розмірам його володарки, а за формою був копією хвоста Макрелі. Так само різко загнутий догори й набагато справжніший, ніж у теперішнього Макрелі.
— Добре придивіться. Це ж справжній хвіст того кота, який пропав. А те, що в нього зараз, — підробка. Його потім приробили. На вигляд вони однакові, та якщо придивитися, відразу видно, що різні.
Я спробував помацати її хвіст, але Мальта, махнувши ним, ухилилася від моєї руки й, гола, вистрибнула на один із столиків. На мою простягнуту долоню зі стелі капнула кров — така ж яскраво-червона, як капелюшок Мальти Кано.
— Окада-сан! Немовля Крити звати Корсикою, — проголосила Мальта зі стола, різко махнувши хвостом.
— Корсикою?
— "Людина — не острів". Пам'ятаєте? — звідкілясь долинув голос собакоподібного Усікави.
Немовля Крити Кано?
Я прокинувся увесь мокрий від поту.
Такого яскравого, довгого і зв'язного сну я вже давно не бачив. І настільки дивного. Навіть прокинувшись, я ще довго відчував, як шалено калатає серце. Я прийняв гарячий душ, замінив піжаму. Минула перша година ночі, але сон уже не брав. Щоб заспокоїтися, я розшукав у глибині кухонної шафи пляшку старого бренді, налив у склянку і випив.
Потім подався до спальні шукати Макрель. Кіт, згорнувшись калачиком, міцно спав під ковдрою. Відкинувши її, я уважно розглядав котячий хвіст, намагаючись згадати, як він загинався раніше. Макрель невдоволено потягнувся і знову заснув. Тепер я вже не мав певності, чи його хвіст у той час, коли його звали Нобору Ватая, був таким же, як тепер. А от хвіст Мальти Кано точно скидався на тогочасного. Кольором, формою — усім. Усі ці подробиці, побачені уві сні, так і стояли перед моїми очима.
"Немовля Крити звати Корсикою", — сказала у сні Мальта Кано.
Наступного дня я не виходив далеко з дому. Вранці накупив продуктів у супермаркеті на станції, приготував на кухні ленч. Нагодував кота великими свіжими сардинами. Пополудні вирішив після довгої перерви піти в муніципальний басейн. Напевне, тому, що наближався Новий рік, людей там було мало. З динаміків під стелею лилися різдвяні мелодії. Я повільно проплив тисячу метрів і вирішив на цьому скінчити — заболіла нога. На стінах басейну висіли різдвяні прикраси.
Повернувшись додому, у поштовій скриньці я знайшов надзвичайно товстий лист і відразу, навіть не дивлячись на адресу відправника, здогадався, від кого він. Бо ніхто, крім лейтенанта Мамії, не вміє виводити пензликом на конверті таких гарних ієрогліфів.
"Вибачте, що так довго не давав про себе знати. — Лейтенант писав настільки ввічливо й шанобливо, що я готовий був просити вибачення в нього. — Я все думав розповісти Вам свою історію до кінця, але різні життєві обставини не дозволили мені сісти за стіл і взяти в руки пензлик. А тим часом, поки я зволікав, ще один рік підійшов до кінця. З кожним роком я стаю щораз старішим і, можливо, невдовзі помру, а тому довше відкладати не можу. Боюсь, що лист вийде довший, ніж я сподівався. Буду щасливий, якщо він Вас не втомить.
Торік улітку, привізши Вам прощальний подарунок від Хонди-сана, я довго розповідав про перебування в Монголії, але, правду кажучи, ця розповідь має продовження. Тож дозвольте її доповнити. Було кілька причин, чому минулого разу цю частину своїх спогадів я випустив. По-перше, уся ця історія тоді була б задовгою. Не знаю, чи Ви, Окада-сан, це пам'ятаєте, але, на жаль, у мене були невідкладні справи і я не мав часу, щоб розповісти все до кінця. А крім того, тоді я ще не був готовий, щоб сказати всю правду.
Однак, попрощавшись з Вами, я зрозумів, що повинен був відкинути всі буденні справи й чесно, нічого не приховуючи, Вам відкритися.
13 серпня 1945 року під час жорстокого бою в околиці Хайлара, коли я лежав на землі, поранений кулеметною кулею, радянський танк Т-34 гусеницею розчавив мені ліву руку. Непритомного мене відвезли у радянський військовий шпиталь у Читі, оперували — і якось врятували життя. Як я вже розповідав, я служив у топографічній команді Генштабу в Сіньцзіні. Нам наказали негайно передислокуватися в тил, якщо СРСР вступить у війну. Однак я тоді вважав, що краще вмерти, і попросився до хайларського гарнізону поблизу кордону, щоб на чолі загону кинутися на радянський танк з міною в руках. Однак передбачення Хонди-сана на березі ріки Халхін-Гол справдилося — умерти легкою смертю я не зміг. Утратив руку, але не життя. Гадаю, що весь мій загін, напевне, загинув. Звичайно, ми діяли за наказом, але насправді це було беззмістовне самогубство. Бо велетенські Т-34 виявилися не по зубах нашим іграшковим мінам.
Єдина причина того, чому Радянська армія надала мені таку щедру медичну допомогу, полягала в тому, що в непритомному стані я марив по-російському. Про це мені потім сказали. Як я вже розповідав, я мав певні знання з російської мови. Служба при штабі в Сіньцзіні дозволяла її вдосконалювати, тож наприкінці війни я вже вільно нею міг говорити. У Сіньцзіні жило чимало білогвардійців, працювали російські офіціантки, отже, не бракувало умов для розмовної практики. От чому в непритомному стані з мене вихопилися російські слова.