— Зрештою, усе вийшло на добре, — сказав старий Хонда. — Якби я не втратив слуху, то мене, напевне, послали б умирати кудись на південні острови. Так сталося з більшістю солдатів, які залишилися живими після Номонхану. Для імператорської армії Номонхан став живою ганьбою, а тому всіх, хто там вижив, послали на найжорстокіші бої. Їм ніби казали: "Ідіть туди і вмирайте!" Штабісти, що допустили під Номонханом такий безлад, досягли нових військових щаблів, а деякі з них після війни навіть стали політиками. А от хлопці, що за їхнім наказом ішли в бій, майже всі загинули.
— А чому армія так соромилася Номонхана? — поцікавився я. — Солдати мужньо воювали, чимало з них загинуло. Чому ж тоді так безсердечно поставилися до тих, хто вижив?
Однак Хонда, здавалось, не почув мого запитання. Ще раз зі стуком перемішав ворожильні палички.
— Будь обережний з водою, — сказав він.
На цьому того дня наша розмова скінчилася.
Після сварки з батьком Куміко ми перестали ходити до Хонди-сана. Відвідувати його, як і раніше, знаючи, що послуги старого оплачує тесть, я не міг, а платити (скільки, я так і не з'ясував) зі своєї кишені не дозволяло наше фінансове становище. Адже тоді, після одруження, ми ледве зводили кінці з кінцями. Ось так ми врешті-решт забули про Хонду — так само, як більшість зайнятої собою молоді забуває про старих.
Лежачи того дня в ліжку, я все думав про старого Хонду. Намагався зіставити його слова про воду з тим, що казала про неї Мальта Кано. Хонда попереджав: будь обережний з водою. Мальта Кано духовно вдосконалювалася на острові Мальта для того, щоб досліджувати воду. Збіг, можливо, випадковий, але обоє водою страшно переймалися. І це мене трохи занепокоїло. Після того я уявив собі картину боїв коло Номонхана: радянські танки, кулеметні гнізда і за ними ріку. І нестерпну спрагу. У темряві я виразно чув, як шумить ріка.
— Тору! — тихо озвалася Куміко. — Ти не спиш?
— Не сплю.
— Я хочу сказати про краватку. Щойно згадала. Ту крапчасту я у грудні віддала в хімчистку. Вона зім'ялася, треба було попрасувати. А забрати назад забула.
— У грудні? — здивувався я. — Так це ж півроку тому!
— Такого зі мною ще не було. Ти ж мене знаєш, правда? Я нічого не забуваю. От тобі й на! Така чудова краватка. — Куміко простягла руку й торкнулася мого плеча. — Це та хімчистка, що біля станції. Як ти гадаєш, краватка ще в них?
— Завтра зайду туди. Гадаю, що вона там.
— Чому ти так гадаєш? Адже минуло півроку. Звичайно в хімчистках списують речі, на які ніхто не претендує, через три місяці.
— Мальта Кано сказала, що краватка знайдеться. Але не в нашому домі.
У темряві я відчув на собі погляд Куміко.
— Значить, ти віриш її словам?
— Хочеться вірити.
— Незабаром ти і з моїм братом почнеш розмовляти, — з радістю сказала дружина.
— Можливо, — відповів я.
Після того, як Куміко заснула, я знову подумав про поле битви під Номонханом. Усі солдати спали. Зірки засівали небо над головою, голосно сюрчали міріади цвіркунів. Шуміла ріка. Слухаючи, як плюскотить її течія, я заснув.
5
Нездоланна пристрасть до лимонних карамельок
Птах, нездатний літати, й висохлий колодязь
Прибравши начиння після сніданку, я подався на велосипеді до хімчистки, що поблизу станції. Її власник — худющий чоловік років під п'ятдесят, з глибокими зморшками на чолі — слухав запис оркестру Персі Фейта, що лунав з магнітоли на полиці — великогабаритної, виробництва фірми "JVC", з додатковими динаміками для підсилювання низьких частот. Поряд з нею стояла ціла купа касет. Оркестр виконував "Тему Тари",[14] використовуючи блискуче звучання струнних інструментів. Власник, насвистуючи під музику, у глибині приміщення жваво прасував сорочку. Я підійшов до прилавка й вибачливо пояснив, що наприкінці минулого року ми здали в чистку краватку, але забули взяти назад. Моя поява о пів на десяту ранку в цьому спокійному маленькому світі, напевне, скидалася на прибуття гінця з поганою звісткою в грецькій трагедії.
— Квитанції, звісно, не маєте? — промовив власник байдужим голосом, звертаючись не до мене, а до календаря на стіні поряд з прилавком. Червневий листок календаря заповнював альпійський краєвид: зелена долина, стадо корів на привільному лузі, а далі — білі, чітко окреслені хмари над Монбланом, Маттергорном чи якоюсь іншою гірською вершиною. Потім він глянув на мене — так, наче хотів сказати: "Якщо вже ти забув, то навіщо приперся?" Його погляд був досить прямий і красномовний.
— Кажете, наприкінці минулого року? Оце так так! Уже півроку минуло. Гаразд, піду пошукаю, але…
Він вимкнув праску, поставив її на дошку і, насвистуючи мелодію з фільму "Summer Place", зашурхотів, перебираючи щось на полиці.
Цей фільм з Троєм Донег'ю та Сандрою Ді в головних ролях я дивився у шкільні роки разом з подружкою на сеансі повторного фільму, на якому водночас показували "Follow the Boys" з Конні Френсіс. Фільм був так собі, але, почувши тринадцять років по тому в хімчистці музику з нього, я зрозумів, що згадую той час з приємністю.
— Так ви кажете: блакитний, з крапчастим візерунком? — запитав власник хімчистки. — Прізвище — Окада?
— Так, — відповів я.
— Вам пощастило.
Повернувшись додому, я відразу зателефонував Куміко на роботу.
— Краватка збереглася.
— Щось неймовірне! — відповіла дружина.
Її відповідь прозвучала трохи штучно — як у матері, що хвалить дитину за отримані гарні оцінки, й залишила в душі неприємний осад. Видно, треба було подзвонити під час обідньої перерви.
— Я так рада, що краватка знайшлася! Та пробач, у мене зараз на лінії ще одна людина. Передзвони в обід.
— Гаразд, — сказав я.
Поклавши слухавку, я взяв газету й вийшов на веранду. Як завжди, ліг на живіт, розгорнув сторінку з оголошеннями про роботу й неквапом прочитав від початку до кінця колонки, заповнені незрозумілими значками й підказками. Яких тільки професій у світі немає! Усі вони розставлені в акуратних рамочках, як могили на схемі нового цвинтаря. Та мені здалося, що знайти для себе підхожу роботу майже неможливо. Бо якщо в рамочках і містилися уривчасті відомості й факти, вони не створювали цілісного образу. Ряди прізвищ, знаків і чисел дрібно розсипалися на сторінці й скидалися на кістяк тварини, яку вже не вдасться оживити.