З домашньої обстановки Хонди ніщо так не вражало, як величезний кольоровий телевізор з постійно ввімкненим каналом "NHK".[11] Я так і не дізнався, чи то Хонда-сан особливо любив програми "NHK", чи то лінився перемикати канали, чи то телевізор приймав тільки "NHK".
Коли ми приходили, Хонда-сан завжди сидів обличчям до телевізора, встановленого в токонома,[12] перебираючи на кришці котацу палички для ворожіння, а "NHK" безперестанку й на великій гучності передавала то кулінарну програму, то поради щодо догляду за карликовими деревцями, то новини, то політичні дебати тощо.
— Гадаю, що закони не для тебе, — сказав одного разу Хонда-сан, звертаючись до мене. А може, до когось іншого, що стояв за мною на відстані метрів двадцяти.
— Невже?
— Коротко кажучи, закон керує усіма явищами земного світу. Світу, в якому інь — це інь, а ян — це ян.[13] Світу, в якому я — це я, а він — це він.
Я — це я,
Він — це він.
Пізня осінь.
Але ти не належиш цьому світові. А тому, що лежить над або під ним.
— А що з них краще? — запитав я з чистої цікавості. — Верх чи низ?
— Річ не в тому, що краще, — відповів Хонда-сан. Відкашлявшись, він сплюнув на серветку грудку мокроти й, уважно розглянувши її, зім'яв серветку і жбурнув у відро для сміття. — Ідеться не про те, що краще, а що гірше. Головне — не йти проти течії. Якщо треба йти вгору — йди вгору, якщо вниз — іди вниз. Якщо доведеться підніматись угору, то шукай найвищу вежу і вилізай на її вершину. Якщо доведеться спускатись униз, то шукай найглибший колодязь й спускайся на дно. Як нема течії — нічого не роби. Як підеш проти течії — усе висохне. А коли все висохне — у цьому світі запанує морок.
Я — це він,
А він — це я.
Весняні сутінки.
Як відмовишся від себе, то ти — це ти.
— А тепер такий час, коли нема течії? — запитала Куміко.
— Що?
— А тепер такий час, коли нема течії? — прокричала вона.
— Так, — відповів Хонда-сан, киваючи сам собі. — А тому сидіть спокійно й нічого не робіть. Тільки от будьте обережні з водою. У майбутньому вам доведеться терпіти через воду. Води не буде там, де вона має бути. Зате вона буде там, де не треба. Хоч би там що, будьте обережні з водою.
Сидячи біля мене, Куміко кивала із серйозним виразом обличчя, але я знав, що вона ледве стримує сміх.
— З якою водою? — поцікавився я.
— Цього я не знаю. Просто водою, — відповів Хонда-сан. — Правду кажучи, я сам також натерпівся через воду, — провадив він далі, знехтувавши моїм запитанням. — Біля Номонхана зовсім не було води. На передовій — безлад, постачання — перерване. Ні води. Ні продовольства. Ні бинтів. Ні боєприпасів. Просто жах! Начальників, що сиділи в тилу, цікавило одне: як найшвидше захопити територію. Про постачання ніхто й не думав. Бувало так, що я три дні води в роті не мав. Розстеляв уранці рушник, який набирав у себе трохи роси, потім викручував з нього кілька крапель вологи. От і все. Іншої води не було. Я тоді навіть думав, що краще вмерти, ніж так мучитися. У світі немає нічого страшнішого за спрагу. Через неї хотілося потрапити під кулі й умерти. Навіть солдати, поранені в живіт, кричали й просили води. Дехто божеволів. Справжнє живе пекло. Просто перед нами текла велика ріка. Там було скільки завгодно води. Але ми туди не могли дістатися. Між нами й рікою — ряд велетенських радянських танків з вогнеметами. Позиції противника обтикані кулеметними гніздами, як подушечки голками. На висотах — натреновані снайпери. Серед ночі вони палили освітлювальними ракетами. А в нас — тільки піхотні гвинтівки моделі "38" і по двадцять патронів на брата. Багато моїх товаришів пробиралися до ріки, щоб води зачерпнути. Бо вже не могли терпіти. Жоден назад не вернувся. Усі загинули. Тому я кажу: якщо сидиш тихо, то не рипайся.
Хонда-сан добув серветку і голосно висякався. Перевіривши результат, зім'яв її й викинув.
— Звичайно, чекати, поки течія відновиться, прикро. Та якщо треба — то доведеться. А тим часом удавай, що ти вмер.
— Тобто ви хочете сказати, що мені краще певний час побути мертвим? — спитав я.
— Що?
— Тобто ви хочете сказати, що мені краще певний час побути мертвим?
— Саме так, — підтвердив він.
Хто не ризикує —
Той не виграє.
Номонхан.
Після того Хонда-сан ще добру годину розповідав про Номонхан, а ми тільки слухали. Цілий рік ходили до нього щомісяця, але жодних "вказівок" від нього не отримали. При нас він майже ніколи не ворожив. Геть усі його розповіді стосувалися номонханського інциденту. Того, як уламок гарматної кулі зірвав півчерепа в лейтенанта, що був з ним поряд; як він вистрибнув на радянський танк і підпалив його пляшкою із запалювальною сумішшю; як вони догнали й застрелили радянського льотчика, що зробив вимушену посадку в пустелі. Усі ці історії були цікаві й захопливі, але, як завжди у світі ведеться, втрачали свою привабливість після семи-восьмикратного повторення. До того ж голос, яким він їх розповідав, через надмірну гучність не годився для цієї мети. Відчуття було таке, наче вітряного дня він стоїть на краю прірви й кричить комусь на протилежному боці. Здавалось, ніби сидиш у першому ряді приміського кінотеатру й дивишся старий фільм Акіри Куросави. Вийшовши з дому старого, ми якийсь час почувалися глухими.
Однак ми — або, принаймні, я — радо слухали Хонду-сана. Більшість його розповідей, повних крові, виходили за межі нашої уяви, але в устах неохайно одягненого старого, що доживав свого віку, подробиці боїв втрачали реальність і здавалися казками. Майже півстоліття тому загін Хонди запекло воював на безплідній, без жодної травинки, смузі землі на кордоні Маньчжурії та Монголії. Я нічого не знав про війну поблизу Номонхана, поки не наслухався розповідей старого. А була це неймовірно героїчна битва. Майже беззбройні, вони вступили у протиборство з добірними радянськими механізованими військами й зазнали повної поразки. Багато військових частин виявилися розбитими й знищеними. Офіцерів, які самовільно відвели солдатів з передової, щоб урятувати їх від неминучої смерті, командування змусило покінчити життя самогубством. Більшість солдатів, які потрапили в радянський полон, після війни відмовились повертатися на батьківщину, коли це стало можливим, побоюючись, що їх звинуватять у дезертирстві. Тож їхні кістки залишилися в монгольській землі. А Хонда, якого через глухоту демобілізували, став хіромантом.