Мускат посадила мене на шкіряний диван і присіла поруч.
— До речі, як почуваєтеся?
— Непогано, — відповів я.
На ній був яскраво-зелений костюм. Коротка спідничка, великі шестигранні ґудзики на жакеті застебнуті під саме горло, як на кітелі Неру, накладні плічка завбільшки з булочку. Мені згадався один давній науково-фантастичний фільм про найближче майбутнє. У ньому майже всі жінки у футуристичному місті так одягалися.
Вуха Мускат прикрашали величезні пластмасові кліпси такого ж кольору, як і костюм, — яскраво-зеленого, ніби змішаного з кількох барв спеціально під костюм. А втім, може, все було навпаки: костюм пошили спеціально під кліпси. Так само, як роблять у стіні таку нішу, щоб помістився холодильник. "Що ж, і це непогана ідея", — подумав я. Незважаючи на дощ, Мускат була в окулярах — звичайно, із зеленими скельцями. Панчохи на ній теж були зелені. Видно, сам день сьогодні виявився зеленим.
Як завжди, плавними рухами Мускат добула із сумочки сигарети й, ледь-ледь скрививши губи, прикурила від запальнички. Принаймні запальничка не була зеленою, а, як завжди, золотою, пласкою, на вигляд дорогою, що добре підходила до зеленого кольору. Мускат заклала ноги в зелених панчохах одну на одну, уважно оглянула коліна й, обсмикавши спідничку, перевела погляд на мене.
— Непогано, — повторив я. — Як завжди.
Вона кивнула.
— Не дуже втомилися? Трохи відпочити не хочеться?
— Та ні, не втомився. Потроху звик. Зараз набагато легше, ніж раніше.
Мускат нічого на це не сказала. Дим від її сигарети піднімався прямовисно до стелі, як мотузка під заклинанням індійського факіра, й витягувався вентилятором. Наскільки я знаю, це був, напевне, найтихіший і найсильніший вентилятор у світі.
— А як ви? — запитав я.
— Я?
— Не втомилися?
— А що, видно? — Мускат поглянула на мене.
Вона справді відразу здалася мені втомленою. Я сказав, що так, і вона коротко зітхнула.
— У тижневику, що сьогодні вранці надійшов у продаж, знову написано про нашу "садибу". Із серії "Загадка дому повішених". Заголовок — як для фільму жахів, чи не так?
— Уже друга стаття? — запитав я.
— Так, друга, — сказала Мускат. — Щоправда, недавно ще один журнал надрукував подібний матеріал. На щастя, ніхто не помітив зв'язку між ними. Принаймні наразі.
— І щось нове відкрилося? Про нас?
Вона потяглася рукою до попільнички, старанно погасила сигарету і ледь-ледь похитала головою. Зелені кліпси злегка хитнулися, немов крильця метеликів напровесні.
— Нічого особливого, — відповіла вона і після короткої паузи вела далі: — Хто ми і що робимо — ще ніхто не знає. Тижневик залишу, можете прочитати потім, якщо цікаво. До речі, мені шепнули, що маєте шуряка, відомого молодого політика. Це правда?
— Правда. На жаль, — сказав я. — Старший брат моєї дружини.
— Тієї, що пропала? — уточнила Мускат.
— Саме тієї.
— Він здогадується, що ви тут робите?
— Знає, що я щодня сюди приходжу. Знає, що я щось тут роблю. Його людина вислідила. Схоже, що він непокоїться через те, що я тут щось роблю. Гадаю, нічого більше не знає.
Мускат задумалася над моєю відповіддю, потім підвела очі й запитала:
— Ви його не дуже любите?
— Справді, не дуже.
— І він вас недолюблює?
— Не сумніваюсь.
— І він зараз непокоїться через те, що ви тут щось робите? Чому?
— Якщо його родич виявиться замішаним у якусь сумнівну справу, то для нього це може обернутися скандалом. Адже він, так би мовити, — впливова людина і, природно, повинен непокоїтися через такі речі.
— А він не може навмисне організувати витік інформації про нас у засоби інформації? Як ви думаєте?
— Чесно кажучи, не знаю, що він має на думці. Та якщо міркувати на здорову голову, таким чином він нічого не доб'ється. Скоріше захоче зберегти в таємниці, не привертаючи сторонніх людей.
Мускат довго вертіла пальцями маленьку золоту запальничку. Здавалось, ніби під вітерцем крутиться золотистий вітряк.
— А чому ви досі нічого нам не розповіли про свого шуряка? — спитала Мускат.
— Не тільки вам. Узагалі нікому не розповідаю, — відповів я. — Між нами від самого початку все складалося невлад, а тепер дійшло майже до взаємної ненависті. Я нічого від вас не приховував. Просто не думав, що про нього треба розповідати.
Мускат знову зітхнула, цього разу трохи довше.
— Усе-таки треба було.
— Можливо, — погодився я.
— Гадаю, ви догадуєтеся, що серед наших клієнтів трапляються люди з політичних і фінансових кіл. Досить впливові люди. Різні знаменитості. Конфіденційність їхнього особистого життя треба оберігати. Заради цього ми так стараємося. Розумієте?
Я кивнув.
— Цинамон витратив стільки часу й зусиль, щоб створити таку складну й вигадливу систему збереження таємниці — лабіринт кількох фіктивних фірм, складна, подвійна-потрійна, бухгалтерія, анонімний паркінг у готелі на Акасака, бездоганна робота з клієнтурою, контроль за доходами і витратами, облаштування цієї "садиби". Досі система працювала майже досконало — так, як він розрахував. Звісно, для її підтримки потрібні гроші, але не в них справа. Важливо, щоб наші клієнтки почувалися спокійно — були впевнені, що надійно захищені.
— Ви хочете сказати, що зараз цій системі щось загрожує?
— Так, на жаль, — сказала Мускат.
Вона взяла пачку сигарет, добула одну, але довго не закурювала, м'яла в пальцях.
— І що, на додачу, у мене з'явився шуряк, досить добре відомий політик, унаслідок чого може вибухнути скандал?
— Саме так. — Її губи злегка скривилися.
— А як Цинамон оцінює ситуацію? — запитав я.
— Мовчить. Як велика устриця на дні моря. Замкнувся в собі, щільно зачинив двері й серйозно про щось думає.
Мускат пильно подивилася мені в очі й нарешті, ніби згадавши про сигарету, закурила й вела далі:
— Я й досі про це думаю. Про вбивство мого чоловіка. Навіщо було комусь його вбивати, заливати кров'ю готельний номер, виривати нутрощі й забирати із собою? Мені це в голову не вкладається. Мій чоловік був не з тих, кого треба було вбивати таким незвичним способом.
Але чоловікова смерть — ще не все. Досі в моєму житті сталося кілька речей, які не мають пояснення: як-от, моя раптова пристрасть до нових фасонів і бажання стати модельєром, що так само несподівано згасло; втрата мови Цинамоном і втягнення в теперішню дивну роботу. Здається, ніби хтось від самого початку ретельно запрограмував, щоб я опинилася тут. Ніяк не можу позбутися такої думки. Відчуття таке, ніби мною управляє страшно довга рука, простягнута здалека, а моє життя — лише зручний маршрут, яким проходять усі ці події.