Я сів за стіл Цинамона й поклав руки на клавіатуру. На пальцях ще залишилося відчуття з того часу, коли я спілкувався з Куміко. Напевне, Нобору Ватая стежив за нашою розмовою і намагався щось із неї дізнатися. Адже не з людської доброти він нам її влаштував. А можливо, він зі своїми людьми, підключившись до Цинамонового комп'ютера, хотів проникнути в нього й вивідати таємниці "садиби". Та це мене не турбувало. Бо глибина комп'ютера — це глибина душі самого Цинамона, і їм не дізнатися її незглибимості.
Я зателефонував у контору Усікави. Він був там і відразу взяв слухавку.
— О, це ви, Окада-сан? Як добре, що вчасно подзвонили. Я тільки що, хвилин десять тому, повернувся з відрядження. Їхав з аеропорту Ханеда на таксі, по дорозі потрапив у здоровенний затор, часу обмаль, забіг забрати папери і рушу далі. Навіть таксі не відпустив. Удало вибрали час. Як задзвонив телефон, я подумав: "Хто ж це такий щасливчик?" Так чим же я, негідний Усікава, можу вам прислужитися?
— Чи не можна сьогодні ввечері поговорити по комп'ютеру з Нобору Ватая? — запитав я.
— Із сенсеєм? — стишеним голосом, обережно перепитав Усікава.
— Так.
— Не по телефону, а через комп'ютер? Як з Куміко-сан?
— Саме так, — сказав я. — Бо, гадаю, так буде простіше для обох. Думаю, він не відмовиться.
— Ви впевнені?
— Не впевнений, але так мені здається.
— Так здається, — тихо повторив Усікава. — Вибачте за несподіване запитання, Окада-сан. Часто виходить так, як вам "здається"?
— Та як вам сказати… — промовив я немов про щось чуже.
Усікава, задумавшись, мовчав. Мабуть, щось швидко вираховував у голові. Добра ознака. Змусити Землю обертатися в протилежному напрямі, ясна річ, нелегко, але й цьому типові закрити пельку хоча б на мить так само важко.
— Усікава-сан! Ви ще на лінії? — покликав я.
— Так, на лінії. А де ж іще? — поспішно озвався Усікава. — Як кам'яні пси біля входу до храму. Ні на крок нікуди не відходжу. Чи дощ падає, чи коти нявкають — усе одно. Стою, пожертви на храм оберігаю. — Він знову заговорив своєю звичною манерою. — Так, я зрозумів. Гаразд, спробую якось натиснути на сенсея. Але сьогодні ввечері ніяк не вдасться. Якщо завтра вам підходить, то все організую, присягаюсь лисиною. О десятій вечора покладу перед комп'ютером дзабутон і посаджу сенсея. Що ви на це скажете?
— Нехай буде завтра, — відповів я, трохи помовчавши.
— Отже, довіртеся мені, хитрому Усікаві. Бо я — майстер на всі руки, з усім як слід упораюсь. Не подумайте, що я скаржуся, але змусити сенсея щось робити неможливо. Це все одно що зупинити супершвидкісний поїзд на станції, де нема зупинки. Бо він, що й казати, страшно зайнятий. Для телебачення знімається, пише статті, дає інтерв'ю, збирає потрібний матеріал, з виборцями зустрічається, в парламенті засідає, з ким-небудь обідає або вечеряє. І хвилин десяти вільних не має. Щодня переїзди, переодягання. Стільки шуму! Роботи більше, ніж у якого-небудь міністра. Ви що думаєте? Я скажу йому: "Сенсей! Завтра о десятій телефон задзвонить. Посидьте, будь ласка, перед комп'ютером, почекайте". А він мені: "Невже, Усікава-кун? От і чудово! Поп'ю чаю, почекаю". Ні, Окада-сан, так не вийде.
— Він не відмовиться, — повторив я.
— Вам просто так здається?
— Так.
— Чудово-чудово! Кращого заохочення й не придумати, — бадьорим голосом сказав Усікава. — Значить, вирішено. Чекаю на вас завтра, о десятій вечора. Як завжди, не забудьте пароля. Вибачте, але мені треба йти. Таксі жде. Часу справді не маю.
Розмова урвалася. Я поклав слухавку і знову торкнувся пальцями клавіатури. Спробував уявити собі, що ховається за темним екраном монітора. Хотів ще раз порозмовляти з Куміко, але перед тим будь-що віч-на-віч поспілкуватися з Нобору Ватая. Як напророчила Мальта Кано, що пропала хтозна-де, нам не жити один без одного. "До речі, чи досі вона щось добре мені провіщала?" — подумав я. Хоча багато чого, що вона сказала, я вже не міг пригадати. Хтозна-чому мені здалося, що вона залишилася в далекому минулому.
25
Сигнал стає червоним
Довга рука, простягнута здалека
Наступного ранку, о дев'ятій, Цинамон приїхав у "садибу" не сам. Поряд з ним сиділа його мати — Мускат Акасака. Востаннє вона показувалася тут понад місяць тому. І тоді з'явилася без попередження. Ми поснідали, поговорили з годину про всяку всячину, і вона поїхала.
Знявши піджак, Цинамон поставив касету з "Concerto grosso" Генделя (він слухав його третій день поспіль), приготував на кухні чай і підсмажив тости для матері, яка ще не снідала. Він умів їх смажити на відмінно — наче напоказ. Поки він, як звичайно, прибирав на кухні, ми з Мускат пили чай за маленьким столиком. Вона з'їла тільки один тост з тонко намазаним маслом. За вікном падав холодний дощ зі снігом. Ми майже не розмовляли, тільки обмінювалися враженнями від дощу. Хоча, здавалося, Мускат хоче щось сказати. Я помітив це з виразу її обличчя і манери говорити. Відламуючи від тоста шматочки завбільшки з поштову марку, Мускат поволі підносила їх до рота. Ми раз по раз поглядали за вікно, на дощ, ніби на давнього свого знайомого.
Коли Цинамон, попоравшись на кухні, взявся за прибирання кімнати, Мускат повела мене у "примірювальну", облаштовану так само, як в офісі на Акасака. На вікнах подвійні штори, а тому навіть удень у кімнаті висіла напівтемрява. Цинамон відсував їх хвилин на десять, коли там підмітав. Шкіряний диван, скляна ваза з квітами на столі, високий торшер. Посередині — широкий робочий стіл, на ньому — ножиці, шматки тканин, коробочка з нитками і голками, олівці, альбом (кілька сторінок у ньому заповнені ескізами) та інше знаряддя, назву й призначення якого я не знав. На стіні — велике, заввишки з людину, дзеркало, один куток "примірювальної" відгороджений ширмою для переодягання. Відвідувачок "садиби" приводили саме в цю кімнату.
Я ніяк не розумів, чому Мускат і Цинамон мусили робити копію "примірювальної", що на Акасака. Адже в цьому домі таке маскування було зайвим. Можливо, вони (як і клієнтки) так звикли до тієї "примірювальної", що іншого інтер'єра не спромоглися придумати. Або ж могли сказати: "А що в ній поганого?" Мені особисто вона подобалася. Справжня "примірювальна". В оточенні різноманітного кравецького знаряддя я почувався на диво спокійно. Інтер'єр досить сюрреалістичний, але не протиприродний.