Блад знав, що над ним збираються чорні хмари. Не тільки король Іспанії, з могутності якого він відверто глузував, а й король Англії, якого він небезпідставно зневажав,— обидва вони вживали спільних заходів, щоб знищити його. А зовсім недавно до Тортуги долетіла новина про те, що остання жертва капітана — іспанський адмірал дон Мігель де Еспіноса, який жахливо потерпів від його руки, оголосив винагороду в десять тисяч золотих червінців тому, хто живим передасть йому капітана Блада. До цього дона Мігеля спонукала жадоба помсти, яку звичайна смерть Блада задовольнити не могла.
Але це не залякало Пітера Блада, його віра в свою щасливу долю похитнулася не настільки, щоб він сховався в безпечній Тортузі й прирік себе на бездіяльність. За всі свої страждання,— а їх було багато,— він вирішив зробити козлом відпущення Іспанію. При цьому він розраховував убити двох зайців: винагородити себе і водночас прислужитися — ні, не королю з династії Стюартів, якого зневажав, хоч і був ірландцем та ще й папістом, а Англії і через неї — всьому цивілізованому людству, що його жорстока, зрадлива, жадібна й фанатична Іспанія прагнула позбавити бодай можливості встановити зв'язки з Новим Світом.
Блад повертався з молу, вже майже полишеного в цей час щоденним строкатим натовпом, коли із шлюпки, в якій він прибув на берег, до нього долинув голос Хейтона, боцмана з "Арабелли".
— Повернешся до восьми склянок, капітане?
— Так, до восьми склянок,— кинув через плече Блад і пішов далі, розмахуючи довгою паличкою з чорного дерева, як завжди ввічливий і елегантний у своєму темно-сірому розшитому сріблом вбранні.
Він попрямував до центра міста. Більшість перехожих вітала його, решта мовчки витріщала очі. Він вибрав широку незабруковану Рю де Руа де Франс, якій городяни намагались надати гарного вигляду, обсадивши її з обох [373] боків пальмами. Коли він наблизився до таверни "У французького короля", матроси, що стояли гуртом біля входу, всі як один виструнчилися. Зсередини долинав приглушений гомін голосів, і під його акомпанемент чути було вибухи лайки, уривки хрипкого співу, верескливий жіночий сміх. На цьому тлі чітко вирізнявся стукіт гральних костей та дзенькіт олов'яних кухлів.
Блад зрозумів, що тут гуляють його пірати, спускаючи здобуте в Макараїбо золото. Ватага якихось шибайголів, сипнувши з цього дому безчестя, привітала його радісними вигуками. Бо хіба ж не був він королем усіх зарізяк, що об'єднались у велике ^берегове братство"?
У відповідь на їхнє привітання він підніс руку із затиснутою в ній паличкою і пішов далі. У нього була справа до пана д'Ожерона, губернатора Тортуги, і ця справа привела його в гарний білий будинок, що стояв на узвишші в східній частині міста.
Капітан Блад, чоловік ретельний і завбачливий, діяльно готувався до того дня, коли смерть або падіння короля Якова II зроблять можливим його повернення додому. Тому він уже якийсь час регулярно передавав свою частку здобичі губернатору в обмін на французькі векселі, які потім посилав до одного паризького банку. Пітер Блад був завжди бажаним гостем у домі губернатора, і не тільки тому, що подібні операції давали панові д'Ожерону чималий зиск, але й із значно поважніших причин: одного разу капітан Блад зробив французу неоціненну послугу, врятувавши його дочку Мадлен від рук негідника-пірата, який спробував викрасти дівчину. Відтоді й сам пан д'Ожерон, і його син, і обидві дочки почали вважати капі-/ тана Блада чимось більшим, ніж звичайним знайомим. Тому не було нічого дивного, що, коли гість скінчив свої справи і хотів іти, мадемуазель д'Ожерон побажала провести його короткою алеєю запашного батькового саду до воріт.
Мадемуазель д'Ожерон, висока, струнка красуня з матово-білим обличчям і чорним волоссям, завжди одягнута за останньою французькою модою, відрізнялась не тільки романтичною вродою, але й романтичною вдачею. І коли вона граціозно йшла поряд з капітаном у вечірніх сутінках, що дедалі-густішали, то, як виявилося, вчинок цей був ще однією даниною її романтичності.
— Мосьє,— мовила вона по-французьки, трохи вагаючись,— благаю вас, будьте весь час насторожі. У вас надто багато ворогів. [374]
Блад зупинився і, знявши капелюха, вклонився мадемуазель д'Ожерон так низько, що довгі чорні кучері перуки майже зовсім сховали його наче карбоване, смагляве, як у цигана, обличчя.
— Мадемуазель, ваша турбота надзвичайно приємна. Так, дуже приємна.— Блад випростався, і його зухвалі очі, бентежно ясні під чорними як ніч бровами на засмаглому обличчі, з усмішкою зустріли її погляд.— Ваша правда, ворогів мені не бракує. Це — кара за славу. Тільки той, хто нічого не вартий, живе без ворогів. Але тут, на Тортузі, ворогів у мене немає.
— Ви цілком у цьому впевнені?
Тон, яким вона поставила це запитання, змусив Блада насторожитись. Він насупився і якусь хвилину пильно дивився на дівчину, перш ніж відповісти.
— Мадемуазель, ви говорите так, наче щось знаєте.
— Не дуже багато. Я знаю тільки тел що почула сьогодні від одного нашого невільника. Він сказав, що іспанський адмірал призначив за вашу голову винагороду.
— Що ж, іспанський адмірал, мабуть, інакше не вміє робити компліменти, мадемуазель.
— Він чув також, як К'юзак погрожував, що ви пошкодуєте про ту несправедливість, якої ви йому заподіяли під Маракаїбо.
— К'юзак?
Це ім'я змусило капітана Блада подумати про те, що він поквапився, твердячи, ніби в нього на Тортузі немає ворогів. Він зовсім забув про К'юзака, але тепер зрозумів, що не мав наміру забути про нього. К'юзак був разом з ним під Маракаїбо і разом з ним попав у пастку, коли туди прибув зі своєю флотилією дон Мігель де Еспіноса. Француз-пірат тоді дуже злякався і, звинувативши Блада в поспішності, з якою той нібито вів справу, побив з ним горшки і уклав з іспанським адміралом окрему для себе й своєї французької команди угоду. Одержавши від дона Мігеля охоронну грамоту, К'юзак пішов з-під Маракаїбо з порожніми руками, полишивши капітана Блада на ласку його власної долі. Та сталося не так, як гадалося полохливому К'юзакові. Капітан Блад не тільки уникнув іспанської пастки, але ще й жорстоко пошарпав адмірала, захопивши при цьому три його— кораблі, й повернувся в Тортугу з багатою здобиччю.