– Боже тобі поможи! – чулося скрізь.
Обличчя сяяли цікавістю й повагою, тільки одне маленьке бліде личко збентежено виглядало з-за людей. Махнув батько рукою, і воно сховалося.
Гаврила узяли полід руки й повели. Тяжки були його ступіні, й довгою-предовгою здалася йому дорога від налою до риштування дзвіниці.
Ще важче було йти по незлічених щаблях, набитих впоперек дощок. За те ж з кожним щаблем усе вище піднімався Гаврило, все вище задирали голови ті, що стояли долі, бистріше колотилося Гаврилове серце од задишки й незнаного йому ще ніколи почуття. Ось він пройшов усі споховисті риштування, зупинився на лежачому, оддихав, обійшов напівокола дзвіницю й підіймається уже з другого боку.
Народ сипонув на той бік й пильно дивився на свого хрестоноса.
Шарпнув дужий вітер з півночі, розкуйовдив Гаврилові чуба. Він спинився на хвилину й глянув униз: усі очі дивилися на його, в купі бабів було вже чимало й червоних заплаканих, баби хрестилися і його хрестили.
Сміливіше подавсь Гаврило уперед, угору.
Вітер знову на кінці драбини вдарив на його й поводатарі міцно задержали його на місці.
Він знову глянув униз: ще вище задрали голови люди, ще більше жінок хлипало, хоч і не чути було йому того хлипання за вітром.
Знов обійшов Гаврило дзвіницю вже по другому поверсі й підійшов до вузенької драбинки, яка вела вже на самий шпиль.
Тут поводарі, бліді і збентежені, дали йому добре віддихатись, після того помогли йому стати на перший щабель і вчепитись руками вище: почалася сама тяжка робота, бо він повинен був тут уже сам підніматись.
Ще раз окинув оком море голів, що уже перелилося на південний бік цвинтаря. Вітер ущух в деревах, тихо було й на цвинтарі. Всі очі злилися в один погляд і цей погляд прикутий був до його, Гаврила, острахом і молитвою за його спасіння, з невиданим ще ніколи жалем і повагою.
Зовсім вискочило з грудей кволе людське серце, могутні якісь крила підхопили й понесли його вгору по дрібних щаблях.
От і зелена печеричка перед ним, а на ній при роблене золоте яблуко дожидається, розкривши свою четверокутню дірку, куди має бути вставлено хрест.
Ще трохи піднятись, повернутись спиною і – готово!
Широкий гомін розлігсь по цвинтарю: то зітхнула громада своїм великим серцем!
У кожного одпав тяжкий камінь од серця, всі ожили, заворушились, загомоніли.
Майстри проворно збігли вгору, встромили кінець хреста у яблуко, розплутали ланцюжки, зачепили їх з готові гаки, розповили Гаврила і – хрест засяяв у прозорому блакитному небі, всіх благословляючи своїми широкими раменами.
Бистрим поглядом окинув його Гаврило, та не хрест вабив тепер його: очі його зачаровані повернули до того чарівного погляду, яким дивилася громада на свого хрестоноса.
А дизилася вона з повагою, з подякою богові за те, що сподобив приняти їхню жертву з Гаврилов рук і його самого зберіг живого й цілого.
Сам Гаврило став для них другий: вони бачили не п’яничку-маляра, дурного чоловіка розпутної жінки, а зовсім нову людину, що виросла понад усіх, як та дзвіниця – його підніжжя.
Гаврила тяг цей погляд, як світ сонця тягне до себе все живуще, – дух йому забило, хотілося з сміхом і плачем кинутись в обійми цього народу, що за хвилину став йому рідним.
І він кинувся по крутій драбинці униз.
Зомліле під вагою хреста тіло похитнулося, у голові закрутилося, і Гаврило полетів униз. Страшний болізний крик розлігся по цвинтарі. Більш нічого не знав Гаврило, коли його розбитого з переламаною рукою й ногою зняли з риштування й занесли додому.
Не швидко він очутився від страшенного болю в тілі, обвів очима усіх, що з жалем і клопотом нахилились над ним і – закрив очі.
Дитяче хлипання примусило знову розплющити їх і з тривогою озирнутись: малий Івась гірко плакав, плакали круг його й жінки, а одна палко пригортала його, втирала йому сльози.
Спокійно закрив Гаврило обважнілі вії: його дитина була у вірних громадських руках…
Гаврило не вмер. Одволала громада свого хрестоноса, не пожалувала грошей на лікаря та ліки, і він одужав після тяжкої довгої хвороби. Сумно було йому дивитись на своє каліцтво, душно стало в хаті, де поралася чужа, не його жінка і він попрохав, щоб його вивели й посадили на призьбі.
Весна стояла на дворі. Садки були як снігом укриті білим цвітом, сонце сяяло на небі, а проти його у високій блакиті горів золотий хрест, благословляючи ввесь мир своїми раменами. Замилувавсь Гаврило…
Минуло чимало літ. Івась виріс, зробився високим струнким парубком, ремество батькове перейшло і добре далося йому.
Хрест на дзвіниці трохи померк од дощів та всякої негоди, не так ясно горить він, та все тако ж пильно дивиться на його каліка Гаврило, якого громада навіки пристановила за сторожа до церкви.
Сивий, на милиці, з попсованою рукою похожає Гаврило коло церкви й у середині її: там пил обмахне крильцем, там лампадки заправить, там коло свічок порається. Громада перемінила й прізвище йому: не п’яничка-Гаврилко, не Гаврило-маляр, а хрестонос-Гаврило з повагою прозиває вона його.
1886; друковано 1896.