Схилив Гаврило на стіл голову та прислухається, як на серці заворушилися недобрі думки проти покинувшої жінки, – проти всеї нещасної долі; зворушилися та й змовкли перед тихим святим почуттям, що обняло його після сповіді та правила.
– Бог з нею, – рішив Гаврило і, щоб не впасти знов у гріх, ліг спати.
Та довго не спалося йому: то вітер наче тонко глузливо свистів у розбиту шибку, гострою течією пробігав по тілові й нагадував, що неодмінно к світу ожеледь таки буде.
То в місячному сяйві дзвіниця якось чудно наглядала з-за верб, неначе підстерегала когось – аж острах обіймав.
Серед нічної тиші знов чорні думки обсіли Гавр лову голову.
Сором за своє п’яництво, журба об щербатій навіки долі, глухий біль громадської зневаги – все гнітило душу, а до того ще виростало питання: а що ж буде далі? Що буде, як, боронь боже, не донесе він благополучно хреста і доведеться або Івася посиротити, або й самому під старість зробитись калікою, без сили, без хліба?
Гаврило силкувавсь одігнати настирні думки молитвою та хрестом, починав дрімати і знову прокидався від місячного проміння, в якому як раз проти його вікна, увільнена од туману, стояла дзвіниця, де він завтра понесе хреста.
То закриє Гаврило очі, то розкриє, а дзвіниця усе стоїть, і ось вбачається йому: вікна в ній не вікна, то страшні чорні очі, з дверей зробився рот і він ще поки стулений, а ось-ось розкриється…
Зелена луска по гострій голові блищить і збігає на стіну, а хвіст довгий та темний ховається в садках.
Лупне очима Гаврило, – страшна мара розвіється, перед очима дзвіниця стоїть, як стояла, а півсонні думки малюють нові дива й морочать голову.
Гаврило здригається, ховається під кожух, – а страшна дзвіниця тягне до себе і звідти, а він, мов приворожений, не може одвести очей, – все неначе ближче та ближче вона.
От-от-от щось станеться страшне, невимовне та неминуче.
Гаврила аж холодний піт обдав.
Скочив він, упав навколішки та молиться-молиться, а чого і якими словами, сам не розуміє, тільки серце в йому то ще палкіше займається коханням та жалем до свого Івася, то замірає від того страшного, що має статись от-от-от…
Багато пережив-перестраждав Гаврило за цю ніч, і вже тільки як вдарити до заутрені, усі думки одлетіли й ясно вималювалася одна: "це мені смерть у вічі заглядала". Так собі рішив Гаврило, перехрестивсь і – чудна річ: тихо-тихе, величне почуття обвіяло його душу, мов широкими крилами, і все життя потонуло десь у тумані, тільки заплакане личко Івася виглядало з того туману, та й від його відмахувавсь Гаврило. "Не треба! годі!"
Спокійно вийняв нову одежу, вмився, одягся, розчесавсь і нахилився над сонним хлопчиком: смуток на хвилину пробіг йому по виду, і він поспіхом вийшов з хати назустріч свіжому заморозкові та веселому дзвонові.
Церква повна, люди одягнені, як на Великдень, або на Різдво. Перед вівтарем горять цілі снопи свічок, паникадило осяяло і стелю й баню, пахущий дим синіми кучерями вилітає з кадила і хвилює по церкві, а хлопці на криласі співають так суголосно та весело.
Гаврилові було ніяково оставатись серед церкви з його тихими думами, забився він у темний далекий куток. Там не було ні ставників, ні вікон, і тільки якась спасенна душа (а може й ворожка) приліпила тоненьку свічечку до рямців старої картини. Свічечка блимала, страшні чорти на мить вискакували з пекельного язикатого полум’я і знов ховалися на дно, а вгорі праведники, хвилюючи, як добра нива, довгою чередою йшли у царство небесне.
Мучені грішники тремтіли та кривилися, а янголи у золотих віночках літали й ховалися серед круглих, мов клубки, хмар; ті хмари котилися-котилися, мов отара, а над ними в чистій блакиті сяяв здалеку сам Бог-Саваоф. Виразніше над усе горів на картині образ того, хто сам себе оддав на жертву лютим катам за цих бідних невольників пекла.
Гаврило не чув ні служби, ні човгання людей, що входили та виходили: він впився не то що очима – усією душею своєю впивсь у картину, вироставшу у темряві перед ним.
"Прийміте, ядіте" пролунало по церкві, а Гаврилові здалося, що не піп їх проголосив, а вони вилетіли з мучених вуст Христа.
Впав Гаврило й довго лежав ниць, а коли підвівся, свічка вже згасла, й сонячний промінь прокрався у темний куток і золотив другий старий образ і на йому напис: "возьміте іго моє, іго бо моє благо і бремя моє легко єсть".
"Зо страхом Божим і вірою" приступив Гаврило до причастя, один на всю церкву, повну богомольців, що дивилися на його, поштиво розступалися, давали дорогу йому, Гаврилові-п’яниці.
Це ж для його одного читається молитва, це його дожидає піп з золотою чашою в руках, поки він скінчить свої поклони.
Тремтючи од "страху Божого", сподобився Гаврило причастя.
Спокій, якийсь нетутешній, неземний спокій наповнив його душу, як пахущий кадиловий дим наповняв церкву. Погляд Гаврила і всі рухи зробилися тихі й поважні, неначе він ніс щось дороге та крихке, що боявся розбити і чим величався. Служба скінчилася, народ залив увесь цвинтар; перед дзвіницею стояв налой та чаша з водою та кропилом; величезний злото-сяйний хрест стояв тут же, і його піддержували найповажніші селяне.
Блідий, спокійний Гаврило слухав слова молитви, чув, як вітер ворушив йому волосся на голові, бачив, як хрест простягає на нього свої тяжкі обійми, і легко було йому, і все на світі здавалось таке дрібне, мизерне перед тією великою постаттю і її великою вагою, що бачив Гаврило на картині.
Молебень скінчився.
Піп окропив святою водою хреста й людей на чотирі боки.
Народ одступив далі, – один остався перед хрестом Гаврило.
Повернувся він до народу і вклонився на всі чотирі боки.
– Простіть, люде добрі, мимохіть затремтів його голос.
– Бог простить! – гула громада.
Тричи вклонявся Гаврило й тричи прощався з ним народ од щирого серця.
А майстри тим часом розгортали довге полотно й чіпляли його на хрест.
Гаврила підвели до хреста, звеліли присісти, попід руки попротягали рушники й міцно прив’язали хреста до спини.
– Добре! З Богом!
Підвівся Гаврило: страшна вага наче прикувала його ноги до землі.
З усіх боків полетіли на Гаврила червоні, син жовті, квітчасті хустки, рушники.