Що таке? В хаті темно, а там розлягається сміх. Що таке? їх же били, — а вони регочуться. І так регочуться, аж стіни ходором ходять. Офіцер із романтичним добрим серцем прикипів, занімів… Та чого вони так? Може наказа не виконано?
Ні, вони регочуться, сміються один з одного, як хто тримався під час екзекуції, пригадують смішні пози й інші комічні моменти.
Офіцер тоді плюнув, сам на себе розсердився. А він так переживав. Та ну їх к чорту, як вони такі нікчемні, підлі душі! Ти його б'єш, а він: "заживе, як на собаці!"
— І справді, — кінчає оповідач, — народ, до якого нема ніякої поваги після цього.
Гнат міниться, блідне, червоніє. Він також має одну правдиву історію, не так про непереборну козацьку силу, як про вихованих, з доброю старою культурою, сентиментальних і романтичних німецьких юнаків.
— Є час. Хочете послухати?
"У одному містечку під Києвом жив колишній мировий суддя, репресований більшовиками. Як тільки прийшли німці, він із першого дня, як і багато українців, що вірили в український уряд, пішов працювати, став секретарем районової управи. Був і з ним такий епізод, що вхопили в кип’ячий мороз та двадцять п’ять кілометрів на відкритій вантажній машині без шапки возили на екзекуцію. Але я хочу розказати про другий.
Одного разу в неділю приходять до хати два дуже добре виховані юнаки — чемні, рожеві, з невинними блакитними очима… очевидно, з гарної родини. Вони дуже скромно попросили дозволу поснідати. Були такі чемні та скромні, що навіть не дозволили собі нічого вимагати, в них є усе своє. Під час їхнього снідання загадано всім чоловікам містечка й села зібратися на площі, і то так нагло, що старий чоловік навіть не їв нічого, побіг. Чемні молоді люди запропонували хатнім, що можуть віднести татові сніданок. Відразу видко стару, давню культуру із повагою до старших.
Вони пішли, а одночасно загадано було й жінкам та дітям зібратися на площу. Посередині площі, оточені загонами есесів, стояли вже вряд усі чоловіки містечка та села. Кожного десятого есеси відбирали, ставили окремо. Тато був якраз десятий. Цих відібраних мали зараз повісити. Мали зробити це українські поліцаї, але вони трусилися, руки в них тремтіли, один знепритомнів, другий почав плакати. Вони не вміли. Тоді ті двоє чемні, з невинними блакитними очима, добре виховані юнаки, спеціялісти вішання, відштовхнули незграбних, ні до чого нездібних українських поліцаїв і майстерно, фахово блискавично повішали відібраних десятих, в тім числі й старого чоловіка. А їх колеги оточили людей, жінок і дітей, щоб не розбігалися та дивилися, як вішають їх рідних. Там були крики до неба, ридання, божеволіли, сивіли."
— Подобається вам моя історія? Правдива, бо той старий чоловік, повішений сентиментально-романтичними юнаками, — мій батько, — так закінчив свою історію Гнат.
VIII.
Прожектори випустили з-під землі велетенські комети на чорний неозір над головою і всі ці комети зчепилися хвостами в одній точці. Потім вони розчеплювалися, бігали по небі, нишпорили, чогось шукали.
Заради цієї хвилини згадуватиме Мар’яна усе життя це мешкання-санаторію, в якій пощастило Мар'яні жити аж цілий місяць. Узавтра її не буде тут, узавтра вона вже не дивитиметься з цього балькону на неозори, простори, гармонії барв.
Нижче поверхом бенькетують німецькі генерали. Святкують вони вістку, що, нарешті, здобули німці Севастопіль, Хоч то вже самі руїни, але грізну фортецю здобуто.
Спочатку генералам трохи заважала фортеп’янна музика з поверху над ними. Тоді почула Мар’яна гавкучу команду-крик на сходах та сльозливу відповідь сусідки: "Я ж граю німецьких композиторів! Це ж — Бетговен!" Але генерали й німецького композитора заборонили грати. Музика вмовкла, зате внизу свистять на всі пташині голоси та ревуть щось на мотив "Стєнькі Разіна" — "Вольґа, Вольґа…"
Можливо, ще й довше пожила б тут Мар’яна, якби не здали німці Сталіного та не зайняв цього будинка генеральний штаб, що втік звідти.
Ну, тепер уже не може сказати Мар’яна, що тільки загарбники України живуть у розкішних палацах, пожила й вона місяць. Видерла таки від долі те, що їй правом належить, хоч і платить за цей місяць із далекими краєвидами кляту ціну.
За цей місяць ще більше зробився Київ німецьким. Вже нема чого й думати, щоб оселитися десь у центрі. Всі райони довкола центру — німецькі. Хто ще живе тут, — під такою ж загрозою. Інших уже шостий раз виселяють. У порожні будинки страшно йти, — або узавтра викинуть, або попсоване все, побите, загиджене.
Коротше, — вже палаців Мар’яна закуштувала, тепер з неї годі. Треба десь на околиці старосвітського будиночка шукати, що вже ніяк німцям не знадобиться. От тільки стала вона рабом своїх "меблів". Вона рада їх також порубати серед літа й попалити, як деякі, та й сказати: "Я така щаслива, наче народилася на світ". Німці витончують наш обивательський мозок до філософського пізнання.
…Сині волошки… Невже це пташині співи з генеральського бучного святкування навіюють їй у цю прожекторну ніч на бальконі спогад про сині волошки в житах, і ясний ранок, і сонце, і свято неділі в полі? Ні, ті сині волошки — привиддя кошмару.
Сині волошки, засушені, за образом. Знову бачить їх Мар’яна. І ще цю ціну має платити за любов до далеких краєвидів. Якби не шукала хати з краєвидами, Роза була б для неї завжди жива, така, як востаннє, у селянській свиті і квітчастій хустці.
Ще одну кімнату, вже з краєвидом на Дніпро, знайшла вона. Двірник відчинив їй двері. Оце така в нього кімната вільна. Жила тут одна жидівка, яка видавала себе за православну, але хтось на неї доніс, прийшли німці й забрали, певно розстріляли. Тут теж балькон, в кімнаті навіть рояль є, на роялі ноти, книжки, альбом, а в кутку — Пречиста, заквітчана засушеними волошками.
Гляне Мар’яна на балькон, — хочеться їй тут жити. Гляне на образ із волошками, — страшно їй тут жити.
А як вона візьме в руки цей альбом, то напевно побачить ту, яку повели звідси на розстріл. Може то вона її і бачила раз на вулиці? Обдерта, змучена, розхристана тяглася за німцем і все показувала йому хрестика на шиї, все просилася, а він не слухав і тягнув далі. Або може якась старенька богомолка, якщо судити по образові, може й не жидівка зовсім? Мар’яна знає таких, що вихрестилися ще до першої світової війни, найпильніших православних. Знає таких, що десь у третьому поколінні мали в роду жидів. Ї х німці позабирали, знищили.