V.
Валя Ступина у смертельній муці борсається по місті. Куди піти? Де дітися? Де сховатися?
Настав її судний день.
Хоч вона готувала себе до цього, чекала щохвилини цього в своїй грі із смертю, може й жадала побачити її увіч, щоб заглушити страшну душевну пустку, хоч у цій грі були моменти насолоди й перемог, але от, коли воно прийшло, — тваринний страх опанував її, "Вони вже в вас", — так сказав їй хлопчик, назустріч висланий.
— "Увечорі на розі Степанівської Калашніков чекатиме, як смеркне".
Цей час до вечора мусить вона десь перебути.
І може в ту саму хвилину, як Галину потягло відвідати її, в цю саму хвилину з тайників підсвідомости у напрузі шукання, виринула Валі одна адреса. Колись давно Галина мельки згадувала, що в неї є на Шулявці тітка. Тоді навіть не почула цього добре Валя, а тепер от точну адресу згадала. Якщо вона сховається там, ніхто в світі не додумається, де її шукати. Вона ж ніколи не була там, не знає тітки, тітка не знає її.
Де береться сила, де береться винахідливість, де береться певність рухів? У незнайоме мешкання сміливо заходить усміхнена Валя. Вона здивована.
— Добридень! А що, ще не приходила Галина?
Тітка, — напевно це тітка, стара жінка, — здивована не менше.
— А вона казала, що прийде?
— Так, ми умовилися, що зустрінемося у вас і підемо погуляємо. Я думала, що вона вже тут!
— Дуже шкода, що не застали. Але як казала, то, мабуть, скоро буде.
— Чи можна почекати мені?
— Та прошу! Посидьте собі, ось альбом, подивіться собі журнали…
Але сили Валю кидають. Вона от-от упаде. Боже, десять хвилин полежати!
— Даруйте мені, — вибачливо просить Валя. — Але в мене чогось так розболілася голова. Можна мені прийняти аспірини й трохи полежати?
— Та прошу! — ще здивованіше відказала тітка. — Може якраз і Галя надійде.
Галя, звичайно, не прийшла, але за пів години без стуку увійшли гестапівці. Пташка далеко не втікла.
VI.
Діяльність кербуда не обмежується тільки тим, щоб доглядати каналізацію, заощаджувати воду та постачати людський контингент. Кербуд покликаний ще й стежити за моральністю своїх мешканців, особливо жінок.
Моральність київських жінок абсолютно обходить німецьку цивільну владу. В місті відкрито три важливих заклади упорядкованого, цивілізованого світу — три будинки розпусти з вивіскою "Нур фюр дойче". Добирати до нього відповідний штат — нелегка справа. Хоч які спокусливі умови праці, — ця невихована розпущена совєтська молодь воліє щодня брати шлюб і розвід, воліє мати дітей-безбатченків, а комфортабельним закладом гидує. Одній миловидній жіночці з трьома дітьми запропоновано було розкішну пайку і прекрасну платню за те, що вона відробить два дні на тиждень. І вона відмовилась! Доводиться, при вербуванні до райху, вишукувати найкращих і комплектувати штат закладів. Але вони тікають звідти. Цими днями три пробувало втікти, то розстріляли тих, що їх пустили.
У зв’язку з цим наказано… Лікарням: коли приходить яка й заявляє, що хотіла б не мати дитини, а батько тієї дитини — німець, — ставити в пашпорті штамп "повія". Кербудам: наглядати за мешканцями; як десь дуже часто веселяться, частенько туди заглядають військові, — кербуди повинні про те знати. Після таких кількох вечорів кличе домоуправа свою мешканку, за столом сидить німець (може той самий, що розважався?) і чемненько просить покласти на стіл пашпорта. В ньому ставить штамп "повія". І так готуються кадри до цивілізованого закладу.
Мирон у тому щасливому становищі, що має дуже цікавого двірника. Двірник його все знає. Він завжди на вулиці, а як ні, то хоч у вікно дивиться. От стоять два мешканці серед двору, десь догори дивляться, а двірник із жінкою радяться.
— Це вони, певно, на літака задивилися… Чогось сьогодні розліталися… — догадується жінка.
— Та ні, вони роздивляються, як би електрику вкрасти, щоб не видно було проводу…
— Як же ти знаєш?
— Хіба ти не бачиш, як вони руками махають?
Ще ніхто не знає, що колишній совєтський активіст, технік хлібопечення Помазанов, уже висвятився на священика, бо він те тримає у великому секреті. Тільки от жінка його вертається з вокзалу, випровадивши чоловіка на парафію, — вже стоїть двірник на воротях, зустрічає:
— Здрастуйте! А в яке це село поїхали ваші за попа?
І цікавість Миронового двірника така невгамовна, що навіть хворість її не зборе. От лежить він на канапі, а все в вікно позирає. Все схоплюється та до вікна біжить. Не витримав, вхопив шапку й побіг,
— Куди це? Ти ж хворий!
Е, йому не до цього.
— Де це наш батько? Що це таке? Дощ іде, а його нема.
— Тату, де це ви були так довго?
— Та ото, біс його знає, якийсь новий поліцай чи німець пішов до Олі, а я й не бачив, який… От жду, щоб вийшов. Як же це так, щоб я не побачив, хто це?
Ото ж, від недріманого двірникового ока нічого не сховається. Миронові від того вигода. От прийшла з району поліції телефонограма: простежити, чи не проскочив хто чужий у подвір’я, може німецький солдат, може яка машина заїхала? Чи, взагалі, які незнайомі люди не шалаються?
У двірника вже й відповідь на язику,
— Та ні, нікого наче! Тільки якась чорнява в другі двері зайшла…
А собі двірник занотував: німецьких солдатів дошукуються, Це десь, певно, вже дезертири є німці. А машину, — то, мабуть, Калашнікова шукають. Кажуть же, що якийсь ляйтенант Калашніков роз’їжджає містом у німецькій машині, у формі німецького офіцера й прекрасно по-німецькому говорить.
VII.
Тиха вулиця Леонтовича знала довжелезні черги, але ті студентські, де й Гнат колись вистоював за обідом, були стрункі й рухливі, а ця — безформно розпливлася на купки, гуляючі пари, натовпи. Дехто сідав під розложистими деревами, біля квітників, і тоді вибігав сам офіцер із гумовою палицею та гавкучим криком. Щоб на його квітах не топталися!
Заради своїх квітів він навіть забував удягати мундур і являвся всенародньо перед тубільною юрбою у крамарських шлейках над розіпханим черевом. Замилування в квітах затримало ще на деякий час видачу перепусток та дозволів на їзду поїздом.
Залишається чекати та слухати, як ось бородань-полонений із старчоводською торбою через рам’я, облатаний, із трьома літерами — OST — на спині, розповідає: