То про які там театри та кіно може бути ще мова? Для німців є опера, на Печерському десь є кіно — і досить, покищо. Коли вже геть чисто все тубільне населення буде вивезене на роботу, а Київ стане суто німецьким містом, тоді…
Легкі перемоги чорного орла із свастикою в пазурях все ж неповні. Кияни, які ще не вивезені на роботу, хоч як їх викурюй, вони не вдовольняються шістьма кілограмами просяно-каштанового хліба на місяць, що чесно, акуратно й без черг почали оце недавно видавати хлібні будки. Ї х навіть не розчулює, не підкуплює красивий золотисто-іскристий від щедро вмішаної просяної луски колір цього хліба, вони кажуть, що хоч який голодний, а вкусити такого хліба не можеш. Вони розлазяться по селах, міняють, приносять на плечах, привозять на саночках-візочках богзна звідки, і богзна, чого тільки вони не навозять-наносять.
Базари наповнилися всім, чого тільки душа бажає. За якийсь час базари розрослися до розкоші часів Шехерезади, кожен перетворився в продавця, щоб стати покупцем, бодай, гасу для мікролямпочки новітньої техніки, бодай, буханки їстівного хліба, так званого "німецького", себто того, що видається німецькому солдатові, а потрапляє також на київський базар.
Цю першу поразку в змаганні за німецьке місто розлючений чорний орел із свастикою в пазурях припечатав постановою — забороною довозу до міста будь-яких продуктів. Всі базари віднині непотрібні вже, назавжди закриваються. На всіх шляхах, мостах, входах, в’їздах до Києва поставали застави поліцаїв і гестапівців. Ці відбирали все те, що несли київські нуждарі на плечах. Масло й мед забирали, а крупу й муку розсівали по полю. Окупант воює з народом, стріляє в того, хто несе двісті грамів масла.
І що ж! Три дні — порожнісінько на базарах, а по трьох днях розкіш продуктів споживання, тільки ще дорожчих, розкіш та побільшала, може навіть перевершивши багдадську, якщо вірити казкам Шехерезади. Винахідливість достави, справді стала віртуозна, ціни знов упали від надміру пропозиції, і київський обиватель сяко-тако тягнув біду, до всього вже призвичаєний. Часом навіть і "літру" молока за сто карбованців купить. А славнозвісний горох, про який ще зимою так багато лише мріяло, то навіть кожному доступний.
Перекупки вдавали, що вони не чули постанови про закриття базарів. Вони собі жваво продавали, що Бог послав та люди нанесли. їм цю постанову лагідненько втлумачили ще раз, подавши до загального відому тверді ціни на всі продукти. Слава Богу! Як цінник є, то можна й далі торгувати. Хай собі там застави стоять, поліцаї, як наберуться, то все одно через спекулянтів пустять на базар. Але продукти вже й так не ходять дорогами, а прокрадаються полями, ночами, нетрями, ярами й неходженими стежками з багатої країни до голодної своєї столиці. — А цінник? — Гроші все одно тільки умовні безвартісні папірці, всі чимось міняються.
Орел із пазурями сердився. Все переміг, на Кавказі вже собі гірські вілли будує, асфальтовані шляхи прокладає в горах, до Елісти доскочив, під Сталінградом найбільші в світі битви провадить і виграє, — а неохайної широкостегної київської перекупки не зборе. Київська людність не хоче помирати й шукати рятунку від голодної смерти у сонячній Німеччині.
Оточити базари! Забрати все, що є, звантажити на вози! Розігнати базари! Наловлених — до Німеччини! Стріляти в тих, хто тікає!
Це дуже добрий, дуже ефективний захід! Аж цілий тиждень, ба ні, два тижні, всі столи, ятки, будки, рундуки порожні. Вже базари київські ліквідовані, а поліція гарненько пожирувала тих два тижні награбованим. І всі задоволені. Німці задоволені, що вже, нарешті, унеможливили життя в Києві, вже досягнули ефекту, — ну, ясно, ці українці ні до чого нездібні! Підпільна червона влада задоволена, що, нарешті, викликано найбільше незадоволення киян та збуджено мрію про гарне, тихе-мирне совєтське життя. Хай знають, що таке німці!
Базар порожній, зате у прилежних вуличках, в під’їздах, подвір’ях, — якісь тіні й примари виймають щось із кошиків, з-під поли і, озираючись злодійкувато, передають одне одному. Ще трохи згодом, десь уже над вечір, поруч похмуро-порожнього закритого базару виростає веселеньке збіговисько, в руках у кожного щось є до продажу, кожне оглядає критично те, що хоче собі придбати.
І скільки не розганяли базари, скільки не було облав, — не дуже то довго тривало, аж знову виповнювалися вони тим, чого душа бажає, крім, звичайно, пташиної сметани. Та замість пташиної сметани можна було знайти подостатком закордонних делікатесів, богзна, якими шляхами завезених сюди.
Поєдинок чорного свастичного орла з київською перекупкою закінчився безсумнівною твердою перемогою перекупки. Самі німці із "пташками", тими таки орлами із свастикою на уніформах, никали поміж рядами й скуповували щедрими кілограмами подарунки додому, усе те, що в райху можна дістати лише в грамах.
II.
Мар'яна могла пройти побіч Басарабки, але вона любить цю мальовничість базару, єдиного місця, де б’ється живчик. Це — щоденний клюб киян. Поки пройдеш повз ряди, то й міжнародне становище простудіюєш. Тепер хоч яке тяжке життя, хоч як душать німці, а величезна свобода слова. Ніхто не боїться, що на нього донесуть. Всі так одностайно ненавидять їх! Хоч цю одну волю мають.
Тут можна, отак проходячи, довідатися, яке сьогодні становище на фронті, про переговори між Гітлером і Сталіном ("Він може разом із Гітлером вдарити на Англію"), чи навпаки — між Черчілем і Сталіном, чи ще навпаки, — про змову проти Гітлера і наступний переворот у Німеччині. Все це аґенство ОБС (Одна Баба Сказала) передавало досить близько до істини. Корективи наводило друге аґенство — ВБГ (Всі Баби Говорять), і тоді вже можеш покластися на достоменність. Тут можеш почути солону анекдоту на всіх фюрерів, вождів, батьків народу. Тут можеш побачити всіх твоїх знайомих, які держать у руках, хто черевики, хто трикотові штанята, хто парфуми "Шіпр"… Тут, нарешті, можеш побачити ще один варіянт грабунку України. Мадяри мають грошей паками і скуповують усі килими, усе золото.
А поруч стоїть парубійко у зеленавому німецькому убранні з дерева і мітингує: "Я втік із Німеччини, там я був у таборі за дротами, бомбили весь час. Голодував, били… Дурний був би я їм працювати, голодний… Я й утік!" Хто слухає й вірить, а хто не хоче вірити, бо десь чув: "Там у них бараки не те, що в нас. Електрифіковані, з центральним опаленням, з усіма вигодами, а в убиральнях так, як у Кремлі не буває. В ті бараки ви тільки заглянули б, то почували б себе щасливими! "