Одначе, Мар’яна тут не для мрій. Їй треба до того нового будинку, що в перспективі здається зовсім іграшкою, насправді ж то — п’ятиповерховий, перед війною збудований, художній інститут. Як викинули німці з Лаври музей Шевченка, співробітники перевезли його сюди, бо тут згори донизу порожньо. От у цім музеї й треба Мар'яні взяти матеріяли про цінності, вивезені більшовиками.
Три рази тут була і добре знає, на якому поверсі, в якому під’їзді, які двері. Не звернула уваги на свастику в червоному полотнищі над будинком, — вже вона призвичаїлася на кожному кроці її бачити.
Якесь інше обличчя запитливо подивилося, як відчинила Мар’яна двері. На її запитання непорозуміло знизують плечима. Не розуміють! Української мови тут не розуміють. Треба говорити по-німецькому.
Мар’яна не заблудила, в ці самі двері входила вона й пару днів тому, але за ці пару днів український музей Шевченка перетворився на якусь німецьку установу, і ніхто тут навіть не скаже їй, де ж дівся музей Шевченка.
З ятручою образою зачинила Мар’яна двері. От! Де не поступишся, скрізь те саме. Нема місця, де не знайшли б українського закладу й не викинули його, не стоптали ногами. Що не відкривається, зараз на тому лягає заборона. Де ж тепер шукати музею?
Весна лютнева, справді, дошкульна, сонце скрипить склом під ногами, як Мар’янина зненависть до цих свастичних павуків, які хочуть зжерти все, що є українське. Вона навіть не дивиться на зустрічних і не чує, як услід їй хтось гукає:
— Одначе, слід би бути трохи ввічливішою! — накинувся на неї Олег. — Ви могли проминути останню нагоду бачити мене.
— Що сталося, що ви в доброму гуморі? Востаннє я бачила вас зовсім розклеєним.
— Я й тепер такий, але я прощаюся з Києвом. Не годиться псувати останні хвилини. Прийшов подивитися на те місце, де тисячу років тому вперше ступила нога переможної германської раси на київських горах, а тепер, через тисячу років, відкрився німецький педагогічний інститут для німців, що має великі завдання в створенні тут Великонімеччини і де майорить прапор великого німецького народу... — одним духом проторохтів Олег.
— Що ви мелете, який інститут? Я там щойно була, там якась кислоока німкеня пише на машинці.
— Не читаєте газет і я не мелю. Ось, прошу…
Справді, в газеті так дослівно й написано, як проторохтів Олег. З газети виходило, що Мар’яна заходила до нововідкритого педагогічного інституту, німецького, і за рік-два він випустить перших учителів для онімечення "східнього простору". От що то означало: "Школи закриваються, бо мають підготувати нових вчителів, а цих має перевірити гестапо." А тим часом, поки підготують німецьких, школи непотрібні. Потрібна друга робота: очищення цього простору від його людности.
Німецький прапор, що майорить там, "де ступила германська нога на київські гори", хижо стверджує все те написане.
І місце ж вони, блюзніри, вибрали он яке. Це певно їм порадив Штепа, він — професор історії.
— Чого ж ви туди ходили? — дивується Олег.
— Загнибіда задумав влаштувати виставку на тему "Звільнення Києва від більшовиків", а я збираю матеріял про вивіз і знищення культурних цінностей.
Олег регочеться дуже довго, дуже ущіпливо. Це може та підлабузницька виставка, що славословить переможні великонімецькі збройні сили і дякує за звільнення України? А на цій виставці не буде показано руїн Лаври, що висадили в повітря німці?
— Ах, ви підлизники! Ах, ви нікчеми! — межи реготом лається він. — Галичани й донцовці не допускалися все ж до такого падіння. Ті, принаймні, бичували рабство. І вам не гидко?
— Та, признатися, огидно! — не дуже відпекується Мар’яна. — Всі, що коло цієї виставки працюють, називають одне одного підлабузниками, і в кожного таке почуття, наче яку брудну справу робить. А ще краще те, що й німці з нас сміються, мабуть, бо не дозволяють установам давати нам матеріялу жадного, не зважаючи на таку низькопоклонну, стопоцілувальну мету. Але про Лавру ви не маєте рації. Лавру підмінували й приготували до знищення більшовики, німці ж тільки полінувалися витягнути міни й вирішили, що не варт возитися, менше клопоту буде, коли все злетить у повітря.
— То якого ж чорта?
— А такого, що хоч під такою габою треба зберегти хоч трохи наукових сил та охоронити їх від тяганини по арбайтсамтах і депортації. Цей задум створити замасковане огнище української культури треба б вітати, а ви… Якось же треба рятувати хоч те, що можна.
— Всіх до Німеччини вивезуть! Виметуть мітелкою!
З Олегом не можна останніми часами говорити, він такий жовчний, в’їдливий, зовсім, як Васанта. Та хіба ж Мар'яна не знає? Всі про те тільки й говорять. Німці не криються. Спустіє місто. В Києві нема промисловости й розвивати її непотрібно. А те, що є, пристосується для переробки сировини, яку невигідно далеко везти. Тут зостанеться тільки той, хто виправдуватиме себе. А решта — в сільсько-господарські роботи, в порожні колгоспи, радгоспи. Там теж: хто не зуміє гарно обробити своє господарство, той буде позбавлений права на землю, піде в батраки…
— Не мрійте! — і на це відповідає Олег. — Всі до Німеччини! Під мітелку. "Я хочу здобути на сході простір, звільнений від тубільного населення, і заселити замкненим у собі німецьким народом", — це я читав у промові Гітлера від 30-го січня 1942 року.
— Кажуть же, що то беруть на рік трудової повинности.
— А можна вірити? Он полонені теж повірили.
З Олегом важко говорити. Та вже Мар’яна трохи його знає. Такий він, коли його живосріблий дух пішов униз. Дуже настроєвий хлопець, за те Мар’яна любить із ним одвести душу. Завжди в нього заперечення — і до діла. Лишивши на після переконувати, Мар’яна повернула розмову до вихідного пункту. Чого це вона має останню нагоду його бачити? Зібрався вмирати?
— Майже. Ї ду до Німеччини. Добровільно.
Здурів хлопець!
— Ви оце зовсім так дико подивилися на мене, як та жінка, що записувала. Всі, хто почує, дивуються.
— Та всі тікають, вириваються, ховаються, а ви… добровільно? Якого біса вас туди несе? Там же ті перші, що поїхали, опинилися за дротами, під озброєною вартою ходять на роботу, за найменшу провину — розстріл. Голодують! Б’ють їх!